Кімната відпочинку ельфа Анатолія

***
“Тільки для співробітників бізнес-центру. Кімната відпочинку за зниженою ціною під час вранішнього кава-брейку та обідньої перерви. Відпочинь двічі, заплативши лише раз.
Увага! Вхід за перепусткою.
Оплата на місці.
Хто сказав, що час не можна купити? Хіба у добі все ще двадцять чотири години? Зарядись енергією та порви робочий план! Кілька годин відпочинку – маленький подарунок, на який ти заслуговуєш! ”
Напис на дверях офісної будівлі.

***
Ельф Таліон зневажав людей щиро та пристрасно, усіма ніжними струнами своєї благородної душі. Він старанно гребував цією нікчемною расою, чхати хотів на кожну мізерну особину та на усю їх марну й безглузду отару загалом. Тому новина про нову посаду завдала йому невимовного болю. Але хтось таки мав дбати про рівновагу світла й темряви у Всесвіті, тим більше після цього завдання йому обіцяли премію та подвійну відпустку.
Нині темрява присмокталась до людських ресурсів гамірного мегаполіса. У ввідних даних говорилось, що у мерії, в одній з її прибудов, одного ранку утворилась кімната. Всередині вона пульсувала голодними спазмами, пускала в’язку слину й нюхала повітря, та звісно, сліпі люди бачили тільки залиту м’яким оранжевим світлом затишну вітальню. А ще вона зупиняла час: кілька годин всередині дорівнювали секундам назовні. Що мер, аби вберегти місто від свавілля голодного монстра, начебто уклав із ним угоду: направив до Кімнати відпочинку – так тепер її називали – бурхливий людський потік.
Містяни були в захваті. Затиснуті в лещата постійного стресу, вони прагнули зайвої години тиші та спокою, як вівці свіжої трави, та самі шикувались у довгі черги. Двері до кімнати відчинялись і зачинялись, люди заходили й за мить виходили, непомітно для себе справивши плату: пів кухля емоцій, чайна ложка спогадів, дрібка мрій. За ціною коштовного ресурсу кімната пропонувала пусті сирі години бездіяльності. Таліон добре бачив, як гасне вогник в очах відпочилих, як блукає погляд, та нічим зарадити не міг, бо ж ішли туди з власної волі. “Тупа худоба.” Але він мав бути поряд, про всяк випадок. Нагадував нудні правила: заходити по одному, не заносити великі речі, не забувати дрібні, не користуватися електроприладами. І найбільше – слідкував, аби монстр нікому не завдав фізичної шкоди.
Цього вечора, замикаючи кімнату, ельф, як завше, зазирнув усередину. Стіни м’яко здригалися, а зі стелі-піднебіння скрапувала слина. Після ситого столу кімната була голодна. Таліон зітхнув, сфокусувався на людському вимірі, натягнув капелюх глибше на вуха та рушив до кабінету мера.

***
– Пане мере, дозвольте…
– А-а-а, Таліоне, друже! – мер підхопився з крісла та попри низьку огрядну фігуру блискавкою перенісся до ельфа, обдаючи його нестерпно-солодким амбре парфуму.
Ельф знітився й ступив крок назад:
– Анатолій. Прошу, пам’ятайте. Мені не можна… Я б не хотів, аби люди знали, що я…
– Так-так, Толіку! – мер широко всміхнувся й поплескав ельфа по худому плечу, для цього встав навшпиньки. – Не соромся, нас тут ніхто не чує.
Таліон, чи то пак Толік, на мить скривився, а далі стримано мовив:
– Пане мере, Кімната голодна. Потрібно збільшити пожертву.
Мер здійняв брови, та ельф продовжив:
– Маю план: ми не будемо зачинятись на всю ніч. Мені достатньо тригодинного сну. Можете віддати мені комору в кінці коридору, я не примхливий… А ще зробимо безплатний вхід.
Мер здригнувся, взявся за підборіддя та втупився у натерту лискучу підлогу.
– Не можна, – мовив твердо. Ступив кабінетом кілька кроків та став перед Толіком. – Це викличе підозру. І щодо тебе в першу чергу! Головне для нас – тримати все в секреті. – Мер підніс вказівного пальця до губ. – Для решти світу кімната – новітня розробка наших інженерів. І все!
Толік зневажливо вишкірився.
– Ви думаєте, ніхто не розуміє? Ви, люди, дивні створіння, ваші серця усе розуміють, та ви їм не вірите. Тупі телепні. Знаєте, про що всі теревенять, стоячи у черзі? Що мер уклав угоду з дияволом. Але чи припинять вони туди ходити? Ніколи.
– Ніколи, так і є… – мер засміявся, розвернувся на самих підборах та рушив до протилежної стіни. – А що, правда, усі все знають? – напружено хихикнув. – Прямо якийсь секрет Полі… А знаєш що? Я зроблю вільний вхід окремим категоріям. Завтра ж! Скажімо… Офісні працівники! А що? Директори компаній мені руку потиснуть: зростання продуктивності та загального вдоволення… Ну, Толіку, розв’язали твоє питання! – мер знову поплескав ельфа по рукаву довгого пальта та тим же рухом підштовхнув до дверей.
Таліон бадьоро крокував темною вулицею й бубонів під ніс. Навіть не стишив ходи, коли відчув самими ступнями дрібну вібрацію асфальту. Кімната нервувала, але дурним черствим людям було до того байдуже.

***
З-за рогу линули знайомі гітарні акорди. Таліон пришвидшив ходу й за мить уперся у щільний натовп, у глибині якого перебирав струни невидимий вуличний музикант.
Від ніжних проникливих звуків у ельфа, як і завше, мимоволі заворушились кінчики вух, та він притис капелюх до голови, аби не видати себе. Таліон зупинився, заплющив очі й усією шкірою ловив ніжні переливи, його плечі врешті розправились, а на обличчі заграла мрійлива усмішка.
Він приходив сюди щовечора ось уже кілька тижнів поспіль, завжди стояв нерухомо, нікого не бачив, доки останні слухачі ліниво розповзались по домівках. Тоді гітара замовкала, й невидимі пута врешті відпускали його.
Сьогодні стара гітара сфальшивила, спершу в інтро, та далі двічі в кульмінації. Тенькнула глухо, злякалась та почала знову.
Таліон роздивився з-за чийогось плеча обличчя музиканта – так і є: той вогник, що завжди палав у молодих очах, нині ледве жеврів, звільнивши місце пустоті й розгубленості. Й не дивно – навіщось цей парубок був сьогодні у Кімнаті, ельф його бачив. Шкода, що тепер його музика ніколи не буде такою чистою, як колись, та хіба тут можна зарадити? Може, цей хлопець своєю енергією врятував сьогодні ціле місто.

***
На ранок біля Кімнати утворилась черга з людей у краватках та з перепустками сусіднього бізнес-центру. Таліон побачив її хвіст іще з вулиці та довго протискався коридором крізь обурений натовп. Люди наступали йому на ноги, хтось навмисне штовхнув ліктем у живіт: “А ти куди без черги?!” Кімната чула близьку поживу та нетерпляче рипіла закритими дверима, хоч у загальному гаморі її чув лише ельф.
Ось перший відвідувач разом із перепусткою простягнув платню. Ельф брав гроші мовчки, та в голові стрибало: “Ненажерливий мер, обіцяв безплатно… Люди заслуговують на все, що з ними коїться.”

***
Надвечір, саме перед закриттям, у коридорі мерії промайнуло обличчя вчорашнього музиканта. Парубок зайняв чергу та сперся на гітару, очі блукали стінами, на чолі відбивалась утома.
– Кімната зачиняється, – верескнув Таліон. – Чергу не займати! – та втупився хлопцю в обличчя.
Той не зрушив із місця, не повірив. Отямився лише, коли усі решта пішли, ельф грюкнув дверима й демонстративно провернув ключ у замку.
– Але… Чому? – спитав парубок. – Це через гітару? Я лишу її вам! Чи… – стиснув пальці на чохлі, – Не лишу! – розвернувся й поплентався коридором.
Цього вечора вуличного концерту не було. “Втомився хлопець за день, а я його не впустив… Хотів уберегти музику…” Таліон стояв на старому місці, заплющивши очі, та вловлював із повітря ледве чутні залишки учорашньої мелодії. Їх перекривали пізніші знаки: шурхіт шин, настирливий автомобільний клаксон, запах людського поту, гаряче дихання собаки – ельф усі їх відкидав. Та прудкі ноти тікали, слабшали щосекунди, доки не розсмоктались остаточно у холодному нічному повітрі. Ось тоді Таліон попрямував додому.

***
“Тільки цих вихідних спеціальні знижки на Кімнату відпочинку для зморених батьків. Малюк не дає виспатись? Подаруйте собі кілька годин тиші й повного перезавантаження.
Увага! Вхід за свідоцтвом про народження дитини.
Оплата на місці.
Ніжне відновлення стало ще доступнішим. Наповнись енергією і даруй її своєму малюкові знову й знову.”
Напис на стовпі біля дитячого майданчика. Оголошення на радіо.

***
Суботнього ранку офісники не прийшли, направду, не було майже нікого. Таліон займав себе простими речами: виліплював із тіні від стільця на стіні розлоге дерево, пришвидшував протяг та направляв його в обличчя охоронцю. Той кумедно мружився й метеляв головою. Кімната бурчала, та поки ліниво й неголосно.
Ближче до обіду в коридорі не лишилось вільного місця, усе зайняли сім’ї з малюками. Першими до кімнати заходили мами. Діти у черзі схлипували, налякані, – відчували недобре, а коли їх напружені матері підходили до дверей та зникали за ними, тягнули руки й захлинались у риданнях. За хвилину мами виходили спокійні, розсіяні, до червоних та мокрих у сльозах дітей одразу не йшли, а брали їх на руки лише, коли татусі наполегливо вкладали чад їм у руки.
У Таліона боліла голова, цей гармидер буквально завдавав йому фізичних страждань. Ельф згадував учорашній вечір та жалкував, що не почув музику. Стискав скроні, слухав гомінкі дерева у передмісті. Не помітив, як вухами незграбно збив на підлогу капелюх, а коли кинувся підіймати, відчув самою маківкою його погляд – посеред гамірної черги стояв музикант. Гітари з собою не мав, руки склав на грудях. Глянув на ельфа байдуже, ніби й не побачив нічого дивного. Усі навколо принишкли й дивились, у ці кілька секунд навіть діти мовчали. Усього кілька секунд.
Коли музикант пихав йому зім’яту купюру та заходив до Кімнати, Таліон дивився у підлогу. Ще уявляв потай, як сьогодні слухатиме живильний концерт.

***
Таліон уже бачив її раніше: старе потерте на ліктях пальто, довге русяве волосся, вогники в очах. За цими вогниками він точно знав, що вона ніколи не була в Кімнаті.
Дівчина завжди зупинялась рівно навпроти гітариста й не зводила з нього очей. Він ловив її погляд, і гітара, яка до цього ліниво дріботіла, раптом оживала гарячими ритмами. Вони говорили одна до одної, дівчина та гітара, повітря між ними вібрувало, усі це бачили, та ніхто не втручався. Це був їх особистий щирий діалог.
За годину, а може, через вічність, посеред вулиці лишились лише вони троє – самотній ельф, музикант і його гітара. Хлопець не поспішав, як зазвичай, лише задумливо перебирав пальцями струни. Пробував складний акорд, та пальці все зривались, хибили. Музикант бив по струнах у розпачі, але за мить пробував знову.
Тоді Таліон наважився. Він сів на асфальт поряд із гітаристом, тихо торкнувся грифа, обережно вийняв із рук господаря неслухняний інструмент. Пісня лісу пронеслась вулицею, в повітрі бриніли краплі роси, шепотіли трави, дерева перемовлялись із зорями. Таліон зупинився, та вони ще сиділи мовчки, думаючи кожен про своє.
Повітря пронизав різкий кислий запах.
– Тримай, друже, – юнак простягав ельфу хлібину, просякнуту чимось гидким. – Це гамбургер. Пригощайся, у мене ще є.
Таліон взяв несміливо, відкусив шматочок, скривився та проковтнув.
– Я Марко, – хлопець тицяв у ельфа рукою. – А тебе як звати?
– Е-е-е… Анатолій… Толік.
– Толік? Правда? – хлопець засміявся, та швидко опанував себе. – Толік то й Толік…
Спершу тихо завібрував асфальт – ельф відчув це хребтом. Далі задрижало повітря, на мить згасли зорі. Таліон задер голову й понюхав навколо.
– Ти чув це, Толік? Позавчора теж так було, щоправда, не так сильно. Як гадаєш…
– Кімната голодна… – промимрив ельф до себе. Пояснювати не став, підвівся, коротко кивнув та й поплентався додому.

***
Кімната пускала голодну слину – з-під її дверей виступала бридка рідина, яку бачив лише Таліон. Ельф не наважився зазирнути всередину, лише взяв швабру та витер підлогу.
Решту неділі рахував поодиноких відвідувачів і нетерпляче дивився на годинник. Назавтра мали вийти офісники, але цього було замало. Апетити Кімнати щодня зростали.

***
– Пане мере, ви зробили знижки на вхід! – вигукнув захеканий ельф, ледве переступивши поріг.
Мер підвів голову від паперів та зиркнув з-під лоба.
– А, Толік… Щось сталося? Я ж наче направив до тебе…
– Сталося, пане мере. Сталося! Ви обіцяли вільний вхід, а зробили… – Таліон уже схилився над головою мера та втягнув носом гидкий солодкуватий аромат. – Їх мало бути більше, людей.
– Е-е-е, Толіку, розумієш? Люди – дивні істоти, для них безплатний сир лише у мишоловці. А от за добру знижку вони готові з’їсти голову сусіда. То в чому врешті проблема?
– Кімнаті замало їжі, вона просить іще!
– Іще?! Хм… Це погано… Але як я кажу, будь-яку халепу обертаємо собі на користь! – мер розтягнув губи у посмішці. – Зробимо їм штучні перепони, тоді вони битимуться за право відвідати Кімнату. Від сьогодні графік роботи скоротити на дві години. Якщо не спрацює, піднімемо ціни. Що ще… Гаразд, тільки заради тебе, зробимо комусь спеціальні знижки. Все! – мер піднявся та ляснув обома долонями по столу. Розмову було закінчено.

***
“Унікальні умови для працівників благородних професій: лікарів, пожежників та полісменів. Кімната відпочинку за зниженою ціною для служб екстреного реагування після нічної зміни. Герої також потребують відновлення.
Увага! Вхід за перепусткою та випискою з журналу чергувань.
Оплата на місці.
Заряджай енергію, відновлюй сили та роби свій день продуктивнішим. Від твого стану залежать життя людей. Ти можеш урятувати більше!”
Написи на дверях лікарні, пожежної частини та поліцейської дільниці.

***
Вранці біля кімнати юрмились медики, стояли терпляче, притулившись до стіни, або ж сиділи на підлозі. Таліон спізнювався, як і звелів мер, та розклад на вхідних дверях так ніхто й не переклеїв.
Коли ельф уже підходив до мерії, здригнувся й зіщулився – місто вібрувало. Прямо під ногою пішла тріщиною плитка – Кімната зголодніла і сердилась більше, ніж зазвичай. Таліон пришвидшився.
– Там хтось є, – гукнув голос із коридору з Кімнатою. – І таке враження, що у нього здуття та гази…
– Та то у тебе після зміни глюки, – відповідали з кінця черги.
– Не після зміни, а після двох! Поспіль. Я у такому стані як Бетмен, усе чую.
– Стетоскоп сховай, Бетмен, он уже черговий біжить…
Таліон дорогою діставав ключа з кишені, похапцем запихував його у замкову щілину. Врешті не втримався й, притримуючи рукою капелюх, нашорошив вуха. Всередині тихо плямкало. Ельф розчахнув двері та з огидою зазирнув усередину. Напівтемним коридором розлилось м’яке світло, вітальня вабила затишком. І з нетерпінням чекала перших відвідувачів.
Коли повз Таліона проходив Бетмен, ельф ухопив його за рукава:
– Чому подвійні зміни?
– Що?…
– Чому ти працював дві зміни поспіль?
– Бо людей багато, а лікарів мало, – набундючився для виду. – Гарних лікарів. Чув, як за останній тиждень скакнули серцеві напади? Ні? Не чув? А дарма! Ще й молоді усі… Дивина.
Бетмен увійшов усередину, а Таліон сів на стілець та стиснув скроні.

***
– Марку, так більше не можна! Розумієш, Кімната голодна, і усіх містян разом не вистачить, аби її наситити. Мер вигадує щоразу нові правила… Може, він і правий, ви, люди, дивні істоти… Ну от що? Що мені робити? Якщо я не впораюсь, мене відправлять працювати у Відділ дрібних порушень, чи ще гірше… – ельф схлипнув та замовк.
– Тихо, тихо, Толіку! Я тільки спитав, як справи. Але бачу, що не дуже…
Таліон та Марко сиділи на тротуарі пліч-о-пліч. Вечірній концерт щойно скінчився, усі розійшлись. Марко перебирав струни та думав.
– Слухай, Толіку, а відділ дрібних порушень – це що? Шукати зниклі шкарпетки? – Не тільки, ще слідкувати, аби ліфти ламались у межах норми, чи чай вистигав не довше оптимального часу, чи… Марку, я мушу тобі зізнатися. Я не людина, я ельф, – Таліон зняв капелюха та одразу вмостив назад. – Але не кажи нікому, прошу!
Марко засміявся.
– Оце таємниця у тебе, Толіку! Прямо секрет Полішинеля, їй бо. Про це у місті не знає хіба що сліпий чи дурний. Та не роби такі очі, я серйозно! Думаєш, ніхто не бачить, як ворушиться твій капелюх? А про Кімнату всі думають, що то злі сили, але наш мер їх приборкав. Ще й справжнього ельфа поставив на варті, а отже, все безпечно.
– Дурні люди.
– І гадки не маю, як тобі зарадити. Ситуація складна й незрозуміла. Мій дід любив повторювати: у будь-якій незрозумілій ситуації шукай відповідь у любові. Але він розумний був, а я убогий музикант, можу хіба що співом розважити… Ось, послухай мою нову пісню, вчора склав. – Марко торкнувся струн. – Ми увійдемо разом до кімнати…
– Удвох не можна.
– Ти, Толіку, не романтик. Так і знай. Де світло м’яко грає на стінах…
– Слухай, а чому про Кімнату?
– Ну, бо це зараз мейнстрим! Тобі й не знати. Не перебивай! Твої очі — мої зорі в тумані…
Таліон замріяно втупився у темне небо та заворушив капелюхом. За кілька хвилин, коли навколо запала тиша, ельф промовив:
– Гарно. А як звати дівчину? Для якої ця пісня.
Марко почервонів, ельф це бачив крізь темряву:
– Ти про що? Немає у мене ніякої дівчини, ти з глузду з’їхав… Це… просто так, саме склалося…
Коли вони розходились у тиші нічної вулиці, Таліон бурмотів: “Дубоголові люди. Такі прості речі, а він уже червоний, як мухомор, і заїкається. Наче щось сороміцьке зробив.”

***
“Для тих, у чиїх серцях живе світло. Для тих, хто цінує щирість, безкорисливість, чисті почуття і внутрішню тишу. Тут можна зупинитися, побути справжнім і повернутися до життя оновленим.
Кімната відпочинку за особливою ціною – для тих, хто має відкрите серце.
Оплата на місці.
Світло всередині тебе потребує сили знайти шлях назовні.”
Так ніколи й ні на чому не було написане.

***
Машини швидкої волали цього ранку безперервно. Поки Таліон ішов до мерії, то нарахував їх п’ять чи шість. На вулиці зупинялись перехожі, проводжали поглядом спецавтівки, перешіптувались. Ельф добре чув кожне слово: “Мого сусіда вчора забрали, був завсідник Кімнати. Схопило серце і…”, “Вчора бачив, як одного прямо від мерії везли. Він вийшов на вулицю і впав. Одразу на сходах, сам бачив. Лікарі діагностували серцевий напад.”
Ельф насунув на очі капелюх, та все одно відчував, як йому в спину хтось зиркає недобрим оком. Заспокоївся лише в коридорі: до дверей, як і вчора, вишикувалась черга.
Попри людську навалу, в Кімнаті булькотіло. Повітря дрібно тремтіло, наче от-от розсиплеться на друзки. Таліон ледве висидів до вечора та кинувся до музиканта.

***
– У мене є ідея! – прокричав ельф на вухо Маркові. – Вона геніальна! І це ти мені її підказав!
– Заспокойся, я тебе чудово чую. Будеш гамбургер? – Марко щойно відклав гітару та нишпорив у наплічнику.
– Ні. Гамбургер не буду. Так ось: ти знаєш, що привабило Кімнату? Низькі вібрації. Жадібність, заздрість, пиха, байдужість, лицемірство – усе, що руйнує особистість і псує стосунки. У вас, людей, такого повно, ти вже вибач. Особливо у великих містах. Але що, як ми згодуємо темряві дещо смачне? Високі вібрації, які несуть світло. Щирість, співчуття, терпіння, вдячність…
– Угу. Толіку, та ти геній! Ти давно бачив у цьому місті твоє високе світло? Я от приблизно… дай подумати… Точно, ніколи!
– У тому-то й справа! – Таліон радів, як дитина. – Ми нагодуємо її… Там-та-да-даааам… Справжнім коханням!
Марко забув про бутерброд і витріщився на ельфа.
– Хтивість – знаю, маніпуляції усілякі – знаю, самозакоханість іще, о! А де ти зібрався шукати оте твоє… Невже ти направду віриш, що зараз лишились безкорисливі почуття?
Таліон хитро підморгнув із видом завзятого картяра, що дістає з рукава туз.
– Ти підійдеш до кімнати з тією дівчиною!
Марко швидко заморгав, далі замотав головою.
– Толіку, ти з дуба впав. Навряд чи потойбічне створіння повірить у дешевий цирк.
– Що? – перехопив ельф, – Та про вас уже вся вулиця теревенить, я ж чую! Теж мені секрет Марка! І взагалі, я коли вас уперше побачив, то між вами такі вібрації проносились, такі… Повітря бриніло і вигравало ліпше найніжнішої ельфійської пісні! Я спершу й не зрозумів, що то від вас, не повірив. Думав, люди так не можуть. Розумієш?
Марко витер рукавом спітніле чоло.
– Толіку, вона на мене тільки глянула. І я на неї. Ми навіть не знайомі! А що, як у неї писклявий голос чи неприємний запах з рота? І… що мені робити?
– Ти до неї підійдеш.
– Ні-і-і!
– Підійдеш і познайомишся.
Марко мовчав і сопів, доки не видав:
– А далі?
– Ви разом підете до Кімнати та одночасно візьметесь за ручку дверей. Ви понесете до неї справжні чисті почуття!
– І що тоді буде?
– Кх-м… Не знаю… – зізнався з острахом.
Та музикант не почув і одразу запитав:
– Але ж має спрацювати?
– Неодмінно!
Марко жував і думав. Далі згадав:
– Але це проти правил – заходити удвох.
– Я відвернуся, – ельф криво усміхнувся.
– Але тебе за це покарають?
– За що?
– Що порушуєш правило – пускаєш нас удвох.
– Напевно…
– Але навіщо? Навіщо ти це робиш? Ельфи не дуже то й люблять людей.
Таліон почервонів, хоча Марко не бачів цього у темряві.
– Бо один друг мені якось сказав: у будь-якій незрозумілій ситуації шукай відповідь у любові.

***
– Толіку, я не можу. Давай, ми просто разом підійдемо, без оцього зізнання. Ну, ти її сам попросиш, скажеш, так треба…
– Не можна. Так буде не щиро.
Марко стояв посеред вулиці та крутив у руках квіти, доки Таліон підправляв йому краватку-метелик.
– От так чудово, – ельф відступив крок назад, склав на грудях руки й обдивився хлопця з голови до п’ят.
– А ти точно думаєш, що треба дарувати одразу вазон? У нас бо прийнято зрізані букети…
– Точно. Квіти мають бути живими, аби жили і зростали ваші почуття. А ви даруєте напівмертві, тому й… Пісню не забув?
– Та де там. А ти впевнений, що вона прийде?
– Вона іде, я чую, – ельф поворушив капелюхом. – Щось наспівує. Про кохання! Несе пиріг? – ельф повів носом. – Із яблуками та корицею, мій улюблений! Кх-м… Що це я…
З-за рогу вигулькнула тонка фігурка у знайомому пальто, ішла несміливо, за кілька кроків зупинилась. Вони дивились одне на одного мовчки, одночасно опустили очі. Таліон підпихнув Марка ліктем, та той зробив іще крок уперед.

***
Останні акорди стихли майже на світанні. Слухачів давно не було, а Марко з Уляною ще сиділи поруч на гітарному чохлі. Дівчина про щось щебетала, вимахуючи руками, Таліон спеціально не дивився, стояв осторонь і споглядав зорі. Хлопець зачудовано ловив кожне слово, та навряд чи запам’ятав хоч одне. Лише мовчки жував пиріг, але не відчував смаку. “Вона могла б його пригостити підошвою чобота, він би й не помітив,” – усміхнувся ельф сам до себе.
Раптом Марко ляснув себе по лобі:
– От я бовдур! Толіку, іди-но пиріг їсти! Із яблуками, твій улюблений!
І з корицею. Пиріг видався Таліонові смачнішим, ніж найніжніші ельфійські солодощі, й він на мить закрив вуха долонями, аби не відволікатися. Бо над землею саме прокотився низький, чутний лише йому одному гуркіт – то була Кімната, і вона про все знала. Ельф підняв на закоханих голову:
– Часу обмаль, треба діяти сьогодні ж. Уляно, є серйозна розмова.

***
Вони ішли сірою передсвітанковою вулицею, й дорога під їх ногами дрижала.
– Марку, мені страшно, – прошепотіла Уляна та щосили стиснула долоню хлопця.
– Мені теж, – пошепки зізнався Марко.
– Зараз не можна боятися! – розвернувся та гримнув на них ельф.
– Чула? Не можна боятися, – пошепки передав Уляні Марко. Трохи подумав, розправив груди й додав: – Я тебе захищатиму! – зловив її вдячний погляд та розплився в усмішці.
Вони перетнули головну площу та наблизились до мерії, коли двері прочинились, і на порозі виріс кремезний охоронець.
– Сюди не можна. Хіба не бачите? Зачинено!
– Але нам терміново! Це я, Анатолій, вартовий Кімнати!
– Та хоч сам Король ельфів! Правила для всіх однакові. Приходьте за дві години, – захряснув двері перед самими їх обличчями і провернув двічі ключ у замку. Провернув назад та визирнув: – І без фокусів! Поліція прибіжить швидко, дільниця оно за рогом!
Ельф розвернувся та сів на сходи. Марко зітхнув:
– Та не побивайся ти так, Толіку. Не з’їсть твоя Кімната наше місто за дві години. Бач, наче землетрус уже стих, синиці співають…
– Та я не через те. Просто… Навіть той дубоголовий кетюх здогадався, що я ельф!

***
Рівно о сьомій ранку відклацнувся замок, і мерія відчинила для відвідувачів центральні двері. Таліон стояв біля самого входу та перший переможно рушив коридором, оминаючи нічного вартового і мстиво зиркаючи на нього з-під лоба. За ним крокували Марко й Уляна, тримались за руки, а коли підходили до Кімнати, стискали долоні міцніше.
Важке повітря коридору ніби виштовхувало цих двох, не хотіло пускати. З кожним кроком дихати ставало тяжче, наче кисень раптом загустів та нагрівся. Стіни дрижали, сипали в очі пісок та шматки облущеної фарби. Кімната чинила опір людям, та була безсила перед ельфом, той ніби й не помічав нічого, ішов собі прямо. А коли Марко та Уляна відстали, розгублені, ховаючи обличчя від жару та пилу, взяв обох за руки та потягнув уперед.
Напівтемний коридор освітився оранжево-червоним світлом, яке сочилось із вузьких щілин по краю дверей. Металева ручка спершу потемніла та поступово ставала бурштиновою. Марко видихнув та простягнув до неї руку, але Таліон ляснув по ній долонею і крикнув:
– Не чіпай!
Далі дістав ключ та вставив у замкову щілину. Коли провертав, почувся тріск, наче всередині щось дерев’яне розлетілось на друзки. Але двері піддались – прочинились слухняно, явили на мить затишну вітальню та з гуркотом захряснулись. Червоне згасло, ручка остигла. У коридорі запанувала тиша.
– Зараз! – скомандував ельф та відступив.
Двоє тримали одне одного за руку, а другою взялися за сірий метал дверної ручки. Першим долоню поклав Марко, а Уляна накрила своєю зверху. Коли натискали разом, двері почали вкриватись павутинням тонких тріщин, а як переступали поріг Кімнати, павутиння переповзало на внутрішні стіни.

***
Цим ранком над мерією стояв помаранчево-червоний стовп світла. Він здіймався від прибудови, де містилась Кімната відпочинку, та сягав самого неба. Цегляні стіни ще тримались купи, але вже розпашілись та пішли тріщинами. Попри ранню годину, навколо стовбичили випадкові перехожі, позирали стурбовано й перешіптувались. До центральних дверей впритул, крізь пішохідну зону, під’їхала автівка, з неї вискочив мер. Кинувся всередину, незабаром знову опинився на вулиці. Кричав:
– Кличте службу порятунку! Пожежників сюди! Де цей клятий ельф?! Поліцію сюди!
Вдалині вже лунали сирени, коли цегла розпалась на дрібні полум’яні жаринки, а коли натовп розступився, пропускаючи вогнеборців, на місці прибудови лежала гірка сірого попелу.
Казали потім, що містяни миттю оговтались, схопили мера, кричали: “Пане мере, поверни нам відпочинок!” та так його й закатували на місці. Інші стверджували, що мерові вдалося втекти, та зараз він переховується на своїй віллі у горах, чи на яхті посеред океану. Іще що він зовсім позбувся розуму: шукає якогось окаянного ельфа в капелюсі та двійко бісових дітей – хлопця з гітарою та його дівчину.
Так чи інакше, люди ще довго борсались по життю та звикали до нових ритмів і розкладів. Зі слізьми на очах наново вчились вкладатись в обмежені двадцять чотири години, за старою звичкою працювали по кілька змін та падали на робочому місці, виснажені вщент. Далі були програми адаптації, клуби анонімних кімнатників, групи підтримки регулювання розкладу та з часом, хоча й дуже повільно, життя таки стало на старі рейки й понеслося звичним маршрутом. Якби Таліон споглядав це, то неодмінно додав би: “… допоки темрява не прийде”. Але все це було значно пізніше, а поки…

***
– Марку! Уляно! – Таліон смикав за двері, а вони не піддавались. Вперше у житті.
Кімната підкоряється ельфові, який має ключ, це закон. Двері не зачиняються самі, лише від руки ельфа. Нині напіврозтоплений недогризок криво стирчав із замкової щілини та не хотів ані провертатись, ані виходити назовні.
– Зламав!
Таліон схопився за голову й притулив лоба до дверей. Раптово його очі зблиснули здогадкою, він замружився й затараторив ельфійською. Коли закінчив, двері рипнули. Таліон заскочив усередину, прикриваючись полою пальта від розжареного пилу, одразу перечепився через Марка – той лежав на підлозі непритомний. Уляну знайшов тут же. Тягнув до коридору спершу двох одночасно, далі викотив хлопця, а дівчину виносив на руках. Притулив обох спинами до стіни, сам сів тут же і прикрив на мить очі. Прокинувся, коли Марко поливав його з пляшки водою.
– Агов, друже! Кімнати немає!
– Кімнати немає…. – Таліон скривився підсліпувато і свиснув. – Тікаймо!

***
Вони ішли пішки пустою заміською дорогою. Слухали дерева і тишу, споглядали спокій. Вітер ганяв небом сірі хмари, віщував скорий дощ.
– То куди ти тепер, Толіку? – Марко звів очі на ельфа.
– Не знаю. Оселюсь у невеличкому містечку, плестиму шкарпетки, чи варитиму джем…
– Не сумуватимеш за домом? – спитала Уляна.
– Сумуватиму, звісно. Та мені туди не можна – я ж бо порушив правила Кімнати, ще ельфійський Закон невтручання. А як дійде до суду, мені припишуть іще жменю статей докупи.
– Але ти врятував ціле місто! Хіба це не виправдання? – сказали майже одночасно. – Ми б за тебе поручились!
– Та! – Толік махнув рукою, – Куди мені до ельфів, як я віддав ельфійський слух, аби відчинити ті кляті двері, – поворушив капелюхом. – От лише вуха довгі маю, а сенсу від них катма.
– Шкода… Але тоді ми тебе ще побачимо? – Марко глянув з надією.
– Не знаю… Може, якось… Але точно не скоро! Тепер нам важливо ховатись, і мені, і вам. На нас полюватимуть і люди, і ельфи, тож ми розділимось. Зупинитесь у маленькому селі, станете до будь-якої роботи…
Марко щось обдумував, а далі не витримав:
– Толіку, завжди хотів спитати, а яке твоє справжнє ім’я?
Ельф дивився вдалечінь, рахуючи птахів над горизонтом, а далі промовив:
– Зви мене Толіком, так тепер буде правильно.