Секрет Полішенеля

— Гей, брате! Годі сидіти на підлозі! Допоможи нам з ялинкою! — вигукнув позаду Алессандро.
— Я вирізаю прикраси як раз для неї, — гіпнотично промовив я, продовжуючи повільно з обережністю вирізати різні декоративні фігурки.
— Що там можна робити так довго? — Алессандро підскочив до мене достатньо неочікувано і вирвав моє творіння прямо з моїх рук.
— Якого біса ти це робиш? — я різко випростався, задравши голову догори і нахмуривши свої густі чорні брови.
— Цікаво, — на секунду він запнувся та продовжив: — Що це?
— Маска.
— Так ніхто не робить. Хіба це маска? Таку ніхто не вдіне! В ній максимум вбитись можна! Поясни: де отвори для очей?
¬¬— Я не встиг їх доробити, як ти в мене забрав і…
— Я сам зроблю, — Алессандро перебив мене, взяв ножиці та почав вносити свої корективи. Він був старший за мене на років вісім. Мій рідний старший брат. І гарніший за мене. Його золоті кучері волосся могли засліпити будь-якого прохожого, а його очі провести до небес. Він дійсно був, наче ангельський витвір мистецтва. Занадто гарний для цього світу.
— Напевно, так краще, — Алессандро протягнув мені готовий виріб, проте я уважно вивчав його вилиці. Чому вони такі гострі? Як у пантери чи орла, чи може…
— Агов, брате, — він дивився на мене трохи спантеличено. Сіпнувшись, я перевів свій погляд убік і вирвавши маску з його рук, попрямував до ялинки.
— Мій маленький маестро, — ніжно промовляючи, побачив мене мій батько, поправляючи гілки ялини. — Що на цей раз ти начаклував?
— Звичайна маска. Паперова маска, яка з часом зіпсується, — з ноткою розчарованості мовив я.
— Ні, синку, просто ця маска мовчить, тому здається, що вона звичайна. І саме цим, до речі, вона за себе каже голосно.
— Але ж моя маска не для сміху, — я знизав плечима.
Батько зрівнявся зі мною зростом. Його дикі, кольору океану, очі дивились крізь мене.
— Ти зробив її такою, якою вона має бути. Вона ніби сама вже знає свої можливості. Вона щось знає, те, що ми ще не чули. І це добре.
— Нехай мовчить, доки нею не оволодіє той, хто не боїться самого себе, — здається, я впіймав хвилю батька. Так, він всміхнувся мені та прижав до своїх грудей. Нехай на перший погляд він здається людиною-повітрям, але в нього дужі руки. Але це не про силу. Це про любов.
— Аморі мої, — її голос пролунав з порогу зали. Вона, як сонце освітила цю кімнату. Мама. — Йдіть вечеряти, — продовжила вона, витираючи руки об фартух.
А я все роздивлявся цю жінку. Нехай, мама нам нічого не казала, проте я бачу її втомлені, сумні очі. Краплі води на її білосніжному лобі та невеличкі шрами на кистях і передпліччях. Алессандро дуже схож на неї. Вона була як земна богиня, але яка віддала свій спокій заради нас. Заради сім’ї.
— Не дивись так на мене, — тривожно звернулась вона до мене. Але потім посміхнулась. Тривога наче всмокталась назад у стіни, а мати вже зникла з порогу.
Я відчув цей гарячий запах хлібу. Він незрівняний ні з чим на світі. Масло тануло на його скоринці. Поруч з моєю тарілкою на білосніжній скатертині стояла пляшка з теплим молоком, а посередині запечена риба зі прянощами. У маленькій мисці був нарізаний сир. Він був солоний і різкий на запах, але батько завжди казав, що такий їли у його дитинстві. Мій погляд привернув достатньо великий горщик, з різними традиційними орнаментами: там був суп. Він парував зліва і пахнув цибулею, а тарілка з яблуками була праворуч. Кориця торкнулася моїх сухих губ. Яблучний пиріг це було як казка, що випадково впала у мою тарілку. Я хочу проковтнути свого язика — до чого це смачно. Для новорічного настрою мати поставила на стіл свічки. Розплавлений віск падав на цю скатертину, залишаючи густі згустки.
Холодне повітря торкнулось моїх босих ніг. Я інстинктивно підтягнув їх на стілець та піджав під себе. Пальці на ногах були крижаними. Я відірвав від тарілки свого погляду — усе стало темним. Стіни були майже чорними, як отруйні губки, що всмоктували злих духів. Біла скатертина, яка колись пахла свіжим хлібом, тепер була просочена вологою і пилом. Свічки давно вже згоріли і залишилися лише плями воску на столі. Я відчув металевий запах у повітрі. На голову, впало щось незрозуміле, мокре та холодне. Це була краплина дощу. Вмить перед очима усе попливло і загуділо у вухах. По скронях пройшовся удар — кров попрямувала до мозку. Нарешті я міг чути. Хтось кричав. З кожним разом все голосніше, і голосніше, але я не осмілився повернути голову на звук. Я лише приклеївся до стулу, руки вросли у нього, а погляд впав на підлогу. Тіло прийняли дрижаки, у горлі з’явився отруйний комок. Адреналін розгулював по моїх венах, кожного разу вдаряючи все сильніше. Секунда — і все стихло. Шея заціпеніла, я лише дивився у підлогу, на якій з’явилась темна пляма. Запах металу отруював мене з середини, здавалось, мене зараз виверне. Я повернув голову: мій брат стояв нажаханий і тримав щось у руці. На підлозі лежало три тіла, двоє з них були мені знайомими, а третій був у військовій формі з американським флагом на рукаві. Я мимоволі встав зі стільця і направився до брата. Перед очима усе пливло і я спіткнувся та впав на коліна, і більше не міг поворухнутись. Я бачив їх. Правда вже не їх, вони пішли, залишивши нам лише шкіру з кістками. Мені було холодно, я обійняв себе руками, але то не допомогло. Я сидів і мене усього трясло.
— Я вмираю, — захлинаючись просидів крізь зуби я. До мене хтось підійшов, повільно та невпевнено. Алессандро. Його руки огорнули мене та на секунду зігріли.
— Їх більше немає, — крізь сльози я кричав йому.
— Я знаю, — він відповів з дрожжю, але все ще впевнено, мене це трішки заспокоїло. — Тебе треба сховатись, а потім тікати.
— Що? — я підняв свою важку голову, щоб зустрітись з його очима, але більше не відчував холоду під ногами. Підлога зникла. Тобто мене несли на руках. — Сиди тут. Тихо. Один звук — куля проб’є тобі скроню, — останнє, що я почув від нього, як мене накрили тканинами та театральними реквізитами та замкнули у сундуці. Він був великий та місткий. Батьки часто брали його на гастролі до різних міст.
— Мамо, — сльоза покотилася по моїй щоці, я стулив обома руками свого рота та ніс.
Я знову чув крики. Потім звуки леза. Знову крики. І нарешті брат затих. Я був неначе у вакуумі, де не чув анічогісінько.
Хвилина. П’ять. Мертва тиша, крім мого подурілого серця. Воно билось, як скажене, мені з кожною хвилиною ставало дурніше. Хотілось сміятись, голосно і до неба. Бити кулаками до болі по скрині. Аж ось підлога заскрипіла десь у кутку: хтось увійшов у кімнату. Я сжав свою лляну рубашку міцніше і чекав неминучого.
“Вона і до мене добереться”, — пронеслось у моїх думках, і хтось заговорив хриплим голосом:
— Схоже, тут жила італійська родина.
— Колись, — відповів другий, але голос був язвішим та більш дзвінким.
— Дивись, а вони циркачами були! Ха! Ну дають люди! — я сжав свого рота сильніше і майже не дихав. Ця людина стояла поруч з моєю схованкою, скоріше за все, роздивлявся наші перемоги, фотографії та саморобні маски, що висіли на стіні.
— Ходімо, Дрейку! Нічого тут роздивлятись мертвих!
— Гарні певно були люди. Жаль, що не побалакаю з ними вже ніколи, — вдихнув перший та на секунду затих, проте позаду почулося невдоволення другого:
— Ти знайшов щось цінне? Їжу, наприклад?
— Чекай, — спокійно відповів перший, — ти ж знаєш, що це була моя мрія дитинства.
— Байдуже, зараз треба нам вижити! Я теж мріяв бути вчителем, а не усе це! Але я військовий! І зараз тут поруч з твоєю дурною, наївною особистістю!
— Пішли, — і знову у кімнаті настала тиша. На цей раз остаточна.
Скриня видалась для мене просторною та я вибився із сил. Скільки годин минуло: я не знаю, але я прокинувся уночі. Тихо відімкнувши замок скрині, я поглянув у глиб кімнати — нікого. Нога торкнулась дерев’яної скриплої підлоги — пальці огорнув мороз. Пар йшов з мого рота.
— Ця весна була найхолоднішою за все моє життя, — прошепотів до себе я, виглядаючи у розбите вікно. На вулиці не чутно ані душі, лише щось гриміло вдалині. Собаки, навіть набридливі сусіди — ніхто, крім мене. Я притулився до стіни, а потім сповз по ній додолу. Очі впялись у перекручений годинник, який показував пів на третю ночі, а також на розбиту рамку з сімейним фото. Ноги трусились, не слухались. Але я знав одне:
— Мені треба тікати звідси, як сказав Алессандро, — тремтів я. Губи були потрісканими, руки та ноги змершими, лише голова горіла, та очі пекли від сліз.
Я вже йду, точніше повзу по землі: одягнений, зібраний та під прикриттям. На мені була біла батькова сорочка, що зазвичай одягалась на святкові дні. Черевики теж батькові, але міцно скріплені мотузкою, щоб не спали з мене малого та нове мамине творіння — її маска. Позаду мене, на моїх плечах висіла торбинка з усією їжею, що була у домі. Це були лише залишки їжі, але і це було цінним. З карману штанів виглядав шматок джутової тканини — там лежали гроші, які встив прихопити з собою з кишень штанів батька. Сонце вже сліпило очі, стало трішки тепліше.
Я дістався ринку. Там було дуже багато людей, як військових так і звичайних. Пробратись крізь усіх них, просто неможливо, я застиг біля великого фонаря у роздумах: “Куди йти далі?”
Я просто заліз туди. Тихо і непомітно. Третя година поспіль я їду у ящику з помідорами у чужому візку. Моя спина нила, ноги затекли лежати в одному положенні годинами. Мене вже нудило від запаху та вигляду на помідори. Щоб не витрачати свої мізерні запаси їжі, я використав можливість поласувати ними прямо з ящика. Різко візок зупинився, велика тінь накрила ящик зі мною і помідорами. Я завмер і знову не дихав. Мій ящик кудись понесли,та через невеликий проміжок часу, кинули кудись на тверду поверхню, що з мого рота вилетів зойк. Я одразу пожалкував, що взагалі існую. Але мене не помітили.
Виявилося, що я мав морську хворобу. Жовч наближалась до моєї гортані, як хвиля, та знову відходила. Голова йшла обертом, мене нудило, але я намагався стримувати себе.
По всьому моєму тілу пройшов нерв, мурашки залоскотали мої передпліччя та пальці на ногах: я почув звук. Протяжний гудок, неначе заплутався у тумані та шукає на порятунок, гудів. Металеві двері зі скрипом відкрились та куча юнг зайшла у середину каюти, де були інші ящики та я. Через невелику дірочку у деревині, я зміг щось розгледіти. Мене виносили по крутому схилу до помосту. Під моїм ящиком були чутні шкіряні чоботи, які скрипіли в унісон з дерев’яною поверхнею. Мене кудись несли. ‘’Що це за місце?’’ — пронеслось у моїй голові.
Недовго було світло, як мене вже знову кидають у якийсь візок та везуть невідомо скільки часу. Кожна секунда була важкою, кожна перешкода на дорозі пробивала імпульсом мій хребет. Я зажмурився і більше не зміг відкрити очі. Якийсь час.
Я пробив своєю втомою стіну глибокого сну. Але я нарешті зігрівся. ‘’Стривай. Я зігрівся? Що це за нові звуки? Схоже на вогонь…’’
Відкривши одне око, я намагався оглянути усе довкола. Я був на дивані, під ковдрою і у омріяній тиші.
— Де я? — пошепки вирвалось у мене.
— Ти у підвалі, — відповів ніжний жіночий голос.
— Пробачте, а ви хто? — запитав я, не маючи сміливості повернути голову на відлунний голос у мій бік.
— Я Жанна, вдова Лефевр, працюю кухаркою при палаці, — її тихі кроки наближались, доки вона не опинилась поруч із заціпенілим мною. — Дитинко, як ти тут опинився? — з тривогою запитала кухарка.
— Він сказав тікати… Вони лежали… Я чув крики, а потім усе затихло, — мої очі наповнились слізьми, — і я біг, — схлипуючи крізь біль я розповідав, — і тепер я тут.
Кухарка пригорнула мене до себе, до її серця: воно було спокійним, врівноваженим, наче крізь його стуки, приховане якесь повідомлення.
— Я розумію тебе, дитятко. Настали важкі часи, — вона гойдала мене зі сторони у сторону.
Я знову задрімав. Мені наснився кошмар. Я знову бачив їх, я чув їх крики. Моє тіло заполонило жаром, кожна вена пульсувала у моєму тілі. Я чув останні їхні слова, промовлені по черзі в унісон:
— Ти покинув нас.
— Ти нічим не допоміг!
— Ти ховався!
Їхні тіла, їхні очі. Вони були приречені, безпорадні. Я бачив червоні очі брата, вони не хотіли плакати, проте плакали. Це була не маска, а реальність. Але я відчував, що це брехня. Це брехня! Я не хочу у це вірити!
— Ні. Ні! НІ! — я впав з дивану глухим звуком.
Був світанок, кухарки не було поряд. Камін було погашено, тому я відчув рідний холод.
— Де?! Де моя маска? — паніка огортала мене, очі стали червоними від сліз і бажання помсти. Я шукав її. Маску. Нарешті знайшов її, обережно замотану у білу чисту хустку.
— Ти тут, — я прижав її до серця та обіймав так сильно як тільки міг, і щоб не зламати її. Проте вже нічого її не зламає. Вона вже зламана, бо вона моя.
Я огорнув свої ноги пледом та продовжував вивчати цю таємну кімнату, не випускаючи ні на секунду творіння мамине. Пройшло півгодини, сонце вже сліпило мої очі в котре. Але я був живим.
— Я живий, — казав я назустріч променям. Одягнувши на лице мамину маску, я вперше посміхнувся, але це було щось інше.
Вона зайшла дуже непомітно, проте смачний запах какао видав її. Я повернув голову в її бік.
— Доброго ранку, бідне дитя, — сказала вона, наче молитву, та продовжила: — Ходімо, я тобі приготувала сніданок.
Кухня була величезною, якщо порівнювати, яка була у моєї покійної мами, проте готувала кухарка не гірше неї. Вона поставила на срібний піднос чашу з гарячим шоколадом, хліб, який ще парував, та масло, яке повільно стікало по скоринці хліба, танувши від тепла кухні.
— Сніданок скромний: тепле молоко, хліб і густий шоколад, — сказала вона дзвінко та радісно, а далі мовила тихіше, указуючи вказівним пальцем на тільки поставлену йому тарілку: — Проте саме такий любить наш король.
— Король? Де я? — я мало не вдавився хлібом від почутого.
— Дитино, ти у палаці короля. Самого Людовіка XVI, — з ноткою гордості розказувала кухарка мені, поправляючи своє коротке, заховане волосся у хустинці, — У Франції.
З того часу минуло багато років. Якщо точно, то вісім. Мене відправили отримувати нову партію тканин для ексклюзивного замовлення короля.
— Це що… гріхи усього двору замість шовку? — розлючено мовив я.
— Невже важкі? — з єхидством зиркнув на мене королівський посильний.
Я ліниво закотив очі, забираючи останній ящик та розвертаючись спиною до нього, клав ящик до себе у візок. Мене потягнули за комір та я вже опинився за два дюйми від його викревленого носа.
— Пам’ятай, клоунадо, усе, що для короля воно важче більше, аніж у тисячу разів, — він штовхнув мене назад та натягнув свою фірмову посмішку.
Я поправив свою подряпану сумку, яка вже встигла зноситися, та прямував до свого візку. Я ціную її, правда. Вдова Лефевр подарувала мені її на мій день народження.
— Гей, хлопче, стій! — я обернувся на зов. Це був королівський листоноша.
— Прошу, передай цей лист нашому королю, — швидко сказав він та вже наступної миті зник за поворотом.
Папір був гладкий та на диво білосніжний, на ньому була штампована печатка:
— Ледве тепла, — торкнувся я подушечками пальців воскового штампу.
Я попрямував до палацу. Сходинка за сходинкою, я передав тканини королівському кравцю та попрямував до тронної зали.
— Мій королю, цей ваш лист, — сказав я нахиливши свою голову до нього та простягаючи обидві руки з листом. Чесно, я знову нервував, тому кисті трішки тряслись.
— Мій акторе, — піднявся правитель із трону та попрямував до мене.
Його пальці склались навколо паперу, уважно вчитуючись у кожен написаний рядок.
Я мовчав.
— Ти і так знаєш, що, — він почав говорити та я завадив.
— Що мене вважають дурнем? Тоді так, — я ковтнув, зрозумівши свою помилку, але Людовік усміхнувся мені співчутливо.
— Саме так. Ти смішний, думаю, це добре, — він нарешті відвів очі.
Я нічого не кажу, король продовжує:
— Скажи, ти багато бачиш, коли мовчиш? — повернувся він до мене, шукаючи на візерунках маски мої очі.
— Впевнено можу сказати, що достатньо, — я на секунду замовчав, а тоді коли наші очі знайшли одне одного, я продовжив: — тому я не хочу казати це вголос.
— Я розумію тебе, — його очі сузились на мить, поклавши листа на стіл, він жестикулюючи продовжував казати: — Там не пишуть нічого особливого. Лише те, що вже сталося.
— Як банально. І що вони хочуть?
— Правди.
— Вони чекають мене на планованому святі? — я підняв нарешті свою онімілу шею, і дивився на короля прямо.
— Так, — трішки здивовано, проте впевнено мовив Людовік.
— Якщо, — я зупинився на мить, — якщо вони зрозуміють, що все було дарма?
— Вони і так це знають, просто не хочуть визнавати, — твердо прозвучав голос правителя.
— Ви ж знаєте, що я не зможу сказати анічогісінько. Мої слова не мають впливу.
— Слова так, але не дії. Покажи їм, — це пробило мене з середини, і водночас зарядило впевненістю. Мої очі піймали розгорнутий лист, та одразу у мене народилось питання:
— Невже про мене просить сам губернатор?
— Ні, — король засміявся, — чергова угода.
А далі я заплутався і мені стало цікаво, та я по очах короля зрозумів — він щось не договорює.
— Проте її не буде, якщо усе буде як є зараз, — закінчив свою думку король.
— Ви хочете влаштувати їм сюрприз, запросивши мене, на честь укладання угоди?
Король лише кивнув. І я теж лише кивнув йому. І наступні три дні ми були чужими. Проте я весь цей час роздумував і готував свій виступ, що мав нести повідомлення даремності дій нашого майбутнього союзника.
Все повторилось, як і вісім років тому: усі збирали речі, корабель, і моя морська хвороба. Я ступив на помост, але вже своїми ногами. Вже мої чоботи скрипіли разом з дерев’яною поверхнею. Я відчув запах моря. Танець та грацію хвиль. Хотілось розчинитись у повітрі і бути мостом між природою та людьми.
— Філадельфія, — холодний пар торкнувся мого носа, — нічого не змінилось, як на фотографії в альбомі батьків.
Нарешті бенкет. Нові обрамлені колони, інша культура. Інші світогляди.
Усі були в казкових костюмах, святкові вогні та декорації супроводжували нас усюди, особливо на сходинках. Я був завжди поруч з королем. Так і він постійно споглядав на мене.
На повороті у бенкетний зал, я побачив на стіні майже непомітну, але картину художника. На мить я зупинився, оглядаючи її. Моє серце раптом пройняло теплий удар:
— Я впізнаю ці мазки, де завгодно, — промовив я, торкаючись пальцями цієї картини та пригадуючи, як батько в дитинстві показував альбом з картинами відомих італійських художників. Стримуючи усмішку, я закусив губу та ще раз глянувши на картину, я повернув у бенкетний зал.
Величезна ялинка, здавалось, зараз проб’є шпалери. Її прикраси засліплювали з самого входу у цей зал. Метушні, на диво, не було, це як пісок, що потурбували ногами, та у результаті він осів на дно. Ці люди вони, як пісок. Мелодійний, гіпнотичний оркестр, неначе кликав підійти до нього. Різнокольорові бокали з напоями дзвенькали по обидві сторони моїх вух. Усе було інакшим.
— Ти готовий? — мене штовхнули у лікоть. Це був король. Ковтнувши, я кивнув. Бо насправді, я знову був розгубленим, невпевненим. Мене знову взяв за руку мій дитячий страх, що супроводжував мене вісім років тому, доки я не натрапив у палац.
— Губернатор чекає на вас ложі, — поставив у відомість радник короля.
— Добре, — відповів він, та знову пристав поглядом до мене. Тривога ще більше нарастала.
Усі гоісті зібрались у залі, я стояв за кулісами. На хвилину, я думав, що втрачаю свідомість.
— Ні, ти не можеш впасти прямо тут. Прямо зараз. Я… зроблю це.
Бездушна сцена, лише я на ній. Сотні очей вп’ячились у мій силует. Вдих. Видих. Секунда — і я вже кажу:
— Сьогодні, дуже важлива тема, — я зупинився, знайшов очі короля та продовжив: — Цим не можна нехтувати.
Відразу після моїх слів нарастала тривога у залі, багато хто почав переговорюватися.
— Я покажу вам словами головне. Знаю, звучить парадоксально чи не так?
Я розвів руками докола і багато людей лише кивали. Король теж кивнув, і я продовжив:
— Коли я був малий, я носив на спині свій ящик із реквізитом. Тягнув його, а він важив немов море. І кожен крок здавався битвою. Я думав: ‘’Навіщо я це роблю?’’ Але мусив. Бо хтось сказав, що це важливо, — я дістав із-за спини маску, бо на сцену я вийшов без неї, тоді я вперше зняв її. Але зараз вона знову на мені. Моя рідна маска.
— Потім я дивився, як інші бігають із прапорами, кричать, піднімають свої голоси. Вони вірили, що їхні крики зроблять світ кращим. А я дивився і не розумів нічого, спочатку. Але це було тимчасово. Доки горе не завітало до мене у дім, а я наївно не відчинив йому двері. З тим з ким я їв домашній мамин пиріг, і то, що залишила мене одного. І коли я залишився один, я зрозумів: іноді крики не змінюють нічого. Це просто шум, — король дивився на мене люто. Схоже, він не розумів, з якою метою я це роблю, розказую п’яти-хвилинну промову. Домовленість була не такою з ним. Так, я це розумів. Проте пояснити це неможливо, лише відчути. Кивнувши, я підняв свою руку до серця, а тоді продовжив:
— Я також хотів свободи. Свободи для свого тодішнього десятилітнього мене, для своєї маски, для душі… Але чи свобода завжди вартує того, щоб тягти важке, як море? — ніхто не видав ані звуку: зал уважно слухав мене, і на моєму обличчі з’явилась легка усмішка. Але це скоріше було полегшення.
— Може, іноді важкі речі тільки показують, що незалежність… ну… незалежність — це лише слово, — я в котре зупинився, та знову продовжив: — Іноді я хотів залишити її, — указуючи пальцем на свою маску: — Проте зараз я розумію, що це неможливо, бо вона і я — одне ціле. І ніщо не розірве цей зв’язок. Ніщо не зламає, що вже колись зламали умови. Залишається лише будувати з рештків нове та нескінченне.
Я пішов зі сцени. Оплесків не було. Галаси і крики відсутні. Але у середині мене була буря емоцій — гордості за себе.
— І цього достатньо, — сказав собі я і пішов у бенкетну залу.
Я бачив на ложі лице губернатора та короля. Обидва були вражені, але ніхто не виказав невдоволення, значить я все зробив правильно. Як повинно бути.
***
— Шановний королю, чи можу я особисто зустрітись з цим хлопцем? — запитав губернатор.
— Вас зацікавив наш французький клоун? — іронічно мовив король, жодного разу не споглянувши на губернатора.
— Не думав, що скажу це, проте так.
Король повільно повернувся до нього. В його очах була дика цікавість, проте дозвіл губернатор отримав.
***
Я стояв, підпираючи стіну та дивлячись на гіпнотично-красиву ялинку.
— Наша ялинка була кращою, — вирвалось у мене.
— Як на мене і ця нічого, — почулось позаду.
Це був губернатор. Він усміхався мені. І усередині мене щось змінилось, але я відкинув хибні думки. Його колір волосся був мені рідним, як у брата мого колись. Невже хтось міг бути мати також шевелюру як Алессандро? ‘’Він мертвий, бовдуре’’, — нагадувала мені моя підсвідомість. Але я не хотів пропустити слова губернатора та ввійшов у реальність.
— Вибачте мені, але звідки у вас ця маска, — здивовано запитав у мене губернатор, указуючи пальцем на маску, що була на моєму обличчі.
— Це все, що я маю у нагадування своєї мертвої сім’ї, — з боллю я це промовляв. Але більше мене цікавило навіщо йому це знати?
— А вам це щось нагадує?
— Просто, — він затнувся, чухаючи свою потилицю, він продовжив: — Моя покійна мати зробила схожу на вашу маску.
— Мати? Як вас звати, губернаторе? — серце загупалось як скажене, я жадав правди.
— Губернатор Алессандро Монтеллі, — з гордістю мовив він.
Моє серце встало. Не може бути. Мої очі стали вологими.
— Ні! Не можна плакати, це зіпсує маску, — сказав шмиргаючи носом я.
— З вами все гаразд? Чому ви плачите? Щось болить? — він схилився до мене і заглянув у очі. Так, це його очі. Алессандро. Мого брата.
— Так, я щасливий! У мене весь цей час боліла душа. З того моменту, як ти сказав мені ховатись, я ховався. Я думав ти мертвий! — я прикрив рукою свого рота та заревів.
— Брат? — Алессандро торкнувся мого плеча, але я не чекав дозволу. Я обійняв його. Він відповів тим самим.
— Я шукав тебе, — нарешті сказав старший: — Мені казали, що ти пропав безвісти і що є підозри, що ти мертвий.
— Я живий, і я поруч з тобою, — сказав захлинаючись я.
— Я щасливий, — тихо сказав старший.
— Я також.
Минуло півгодини з моменту, коли ми ревіли, а зараз ми обидва сміємось за столом, ласуємо смачними стравами. Нарешті сім’я разом. Алессандро на мить посерйознішав. Сміх припинився. Навколо нас майже нікого, король десь у кінці з іншими поважними особами, а мій брат разом зі мною, і багато хто стоячи їв. Чому всі пішли від мене? Від нас? Невже не спрацювало?
— Тепер моя промова виявилася даремною, — з відчаєм мовив до брата я.
— Ніколи, — і він встав зі столу, прокашлявшись голосно мовив: — Всі кому неприємно бути тут поруч зі мною та моїм найденим скаженим братом, можуть бути вільними!
Багато людей пішло, але очі короля, якого умовляли піти, і як він дивися на мене у них читалось: ‘’Пробач мені’’ Я кивнув йому, і він спокійно пішов.
Стара тиша, яка встигла стати рідною.
— Я не хочу позорити тебе, — сказав я, аналізуючи ситуацію, що сталась.
— Ти не позориш мене. Ти змушуєш мене пишатись тобою. Брате, ти моя гордість, — останнє, що він мовив за цей вечір.
Хвилини йшли, а їжа не закінчувалась. Щастя росло. Свято наближалось. Годинник пробив дванадцять. Настало Різдво.

25 грудня 1783 рік.