Четверо мовчки дивилися з пагорба на містечко, що лежало в долині поперед ними. Довгі тіні вершників тягнулися дорогою донизу, майже торкаючись ближчих до схилу будинків. Коні, змучені тривалою мандрівкою та швидкою їздою, важко дихали, стомлено опустивши голови.
– Вона тут. – сказав нарешті один з вершників, втягуючи вечірнє повітря ніздрями свого широкого носу. Чорне кудлате волосся падало йому на очі, що ледь-ледь світилися жовтим.
– Це чудово. – сказав довгань у широкополому капелюсі, блиснувши білосніжною посмішкою. – Вперед, джентльмени, візьмемо її. Нагадую, живою та неушкодженою.
– А генерал? Як щодо старого шкарбуна, Ліндхарте? – спитав третій, невеликий на зріст, але дуже широкоплечий чоловік, до сідла якого був приторочений довгий лук.
– Я знаю, що ти його ненавидиш, Злец. Але Велізарій просив по можливості залишити генерала живим. – сказав довгань, що, схоже, був ватажком.
– По можливості. – сказав Злец тоном, яким мачухи відчитують прийомну дитину. – Добре.
Четвертий вершник, з довгим різнокольоровим волоссям, забраним в десятки кіс, нічого не сказав, а лише поплескав рукою коня по шиї і першим почав спускатися в долину. За ним потягнулися й інші. Не встигли вони спуститися, як сонце остаточно сіло за пагорби, і на містечко стрімко насунулася нічна пітьма. Вершник з косами підняв руку і над четвіркою запалала невеличка світляна куля, що розігнала темряву на десяток кроків.
Десь залаяв пес. Потім другий.
– Нічого, що тепер в нас немає шансів залишитися непоміченими? – запитав нервово Злец. – Тобі обов’язково треба було це робити?
– Це провінційне містечко в декілька вуличок. В ньому неможливо лишитися непоміченими. Особливо таким, як ми. – спокійно відповів маг. – А ще, скоріше за все, у ньомутут немає гарнізону, лише максимум якийсь підстаркуватий шериф. Один Грай сам може вирізати тут все населення за півгодини, якщо захоче, а я – можу спалити це місце вщент разом з мешканцями. Не бачу сенсу ховатися.
– Жодних зайвих жертв, панове. – застережливо сказав Ліндхарт. – Якщо, звичайно, місцеві не будуть занадто впертими.
З цими його словами четвірка проїхала під дерев’яною дошкою, на якій було написано «Ласкаво просимо в Пойнт-Готтем» і в’їхала на вулиці містечка.

– Ми в пастці. І це ти нас в неї завів! – ткнув товстим пальцем сивий дідуган у худорлявого молодика, що приніс йому пиво. Незважаючи на погрозливий тон, пиво старий узяв і випив одним ковтком половину кухля, проливши трохи на сталевий нагрудник, на якому в світлі ліхтаря де-не-де блищала позолота.
– Ми всі згодилися з його ідеєю спробувати заплутати погоню, заїхавши в це містечко, чи не так? – стомлено проказала дівчина в похідному плащі, піднімаючи ложку і з сумнівом дивлячись на паруючу рідину в тарілці.
– Це місцева рибна юшка. Найсмачніше, що тут можна дістати вночі, ваша високосте. – трохи вклонився молодик, не звертаючи уваги на слова сивого вояки.
– Втекти від Ліндхарта з його командою майже неможливо, відбитися нашими силами – теж. Тому я згодився на його план. – буркнув старий. – Вони нас все одно спіймають, а прийняти останній бій у трактирі чи десь на дорозі, яка мені різниця? Тут є хоч шанс, що мене поховають як слід, і жодна дика собака не гризтиме мої кістки.
– Альберто. Альберто, молодший син паромника Мірта. – сказав раптом трактирник, що до цього досить байдуже дослухався до їх розмови. – Це ж ти?
– Я, дядьку Гінат. – сказав молодик трохи невдоволено, повертаючись до хазяїна закладу. – Як здоров’я батька?
– Помер три роки тому, і тепер паромником твій старший брат. Не хочеш зайти в гості до родичів? – запитав трактирник. – Чи якщо ти тепер прислуговуєш великим панам і сам одягаєшся, як панич, то тобі твоя рідня вже не цікава?
– Ніч надворі. Вранці зайду. – смикнув плечима Альберто. – Зараз же не торговий сезон, кімнат має бути повно? Пані дуже втомилася.
– Звичайно. Ви ледь не загнали бідних конячок. – хмикнув Гінат. – Глорія вже готує кімнати. Ти пам’ятаєш Глорію, Альберто? Вона тебе іноді згадує.
Молодий слуга почервонів і відвернувся, але замість глузливого погляду хазяїна трактиру наткнувся на погляди старого вояки та дівчини в плащі.
– То ти звідси? Ось чому ми тут? – спитала з надією дівчина. – Твої родичі допоможуть нам?
– Ні… – почав був молодик, але раптом трактирник ляснув по дошці стійки рукою.
– Я здогадався! – майже закричав він. – Я зрозумів! Загнані коні, сумні обличчя, але гарний дорогий одяг! Ах я старий дурень! Вас переслідують!
Троє місцевих, що до того сиділи в кутку і з цікавістю спостерігали за чужинцями, на цих словах злякано загомоніли і, не допивши пиво, вибігли геть.
– Ти завжди був таким розумним, дядьку Гінат. – в’їдливо сказав Альберто. – Але занадто гучним і балакучим.
– Ах ти ж вилупку! Ти їх привів прямо сюди, до мого «Притулку»! – не заспокоювався трактирник. – То ти вирішив…
Двері трактиру відчинилися і до залу зайшли двоє – довгань в капелюсі і широкоплечий коротун.
Дівчина за столом змучено зітхнула. Старий вояка почав підніматися, хапаючись за меч, що висів у нього на боку.
– Пані Есмеральда, пан генерал. – весело сказав довгань, знімаючи капелюха і недбало зображуючи привітання – Нарешті ми з вами знову зустрілися! Хазяїне, пива мені та моєму товаришу! Найкращого!
– За рахунок закладу. – просипів трактирник. – Тільки всіма богами прошу, не треба насилля.
– Люблю розумних людей! І я згоден з вами, я теж не люблю насилля. Якщо пан Серхіо перестане хапатися за меча, а ти, – довгань показав на Альберто. – передаси його зброю мені, то ніхто не постраждає. Нащо нам ускладнення, чи не так, пані?
Тон прибульця був легковажно-веселим, але очі дивились холодно та зосереджено. Він зупинився у двох кроках від столу, за яким сиділи втікачі, і рука його лежала біля руків’я довгого меча, що висів на поясі. Його супутник, наче не звертаючи уваги на оточуючих, тим часом м’яким кроком обходив залу, заходячи генералу в тил.
– Ліндхарт. – сказав, як сплюнув, генерал. – Коли я дізнався, що Велізарій послав за нами найманців, я так і подумав, що це будеш ти і твої посіпаки.
– Так, це я і моя чудова команда. Всі четверо. Ірбікус та Грай зараз перевіряють околиці, бо якось не віриться, що вас так мало і це не хитра пастка. Я дуже здивований тим, як швидко ви втратили всіх своїх прихильників. – сказав Ліндхарт. – Ти тут один озброєний, генерале. Що ж трапилось з тим десятком офіцерів, з якими ви покинули так спішно столицю? В стійлах біля трактиру стоять лише чотири коня. Твій, принцеси і, напевно, слуг. Бойові товариші покинули тебе, Серхіо, чи загубилися дорогою? І що, наскільки неприємно відчувати себе зрадженим? Мій друг, там, за твоєю спиною, стверджує, що ти заслуговуєш на таке ставлення, бо в цій історії ти справжній злодій, а не ми. Він злий на тебе, генерале, дуже злий. То що, може перестанеш хапатися за меча? Ти справді хочеш забризкати пані Есмеральду своєю кров’ю?
– Я вже не «ваша високосте» для тебе, Ліндхарте? – спитала дівчина зневажливим тоном, випроставшись. – Здається ще вчора ти клявся у вірності моєму батькові та мені, як його спадкоємниці. Чи то був якийсь інший найманець?
– Король Ла-Равенди вже ваш дядько Велізарій, пані Есмеральдо. Вам має достати розуму змиритися з цим фактом і спокійно повернутися з нами до нього. Або ж ви можете спробувати щось утнути, і тоді ми все одно доставимо вас до дядька, але скрутивши, як дику козу чи вівцю. Бо якщо ви забажаєте противитися, то розуму у вас справді не більше, ніж у тієї ж вівці.
Кажучи це все, найманець не спускав очей з генерала. Альберто тим часом підійшов до старого.
– Дайте ваш меч.
– Пішов ти в сраку, зрадник!– просичав генерал, косячись на широкоплечого Злеца, який підійшов зовсім близько і вже тягнув з піхв короткий клинок.
– Дайте меча. – з притиском сказав слуга. – Принцеса поруч з вами, вона може постраждати…
– Віддайте йому зброю, Серхіо. – не витримала дівчина. – Цей раунд ми програли.
Генерал, з гнівом та презирством подивившись на Альберто, відстебнув меча і жбурнув його під ноги Ліндхарту.
– Люблю оптимістів. – зауважив найманець, піднімаючи зброю. – Вважати, що у вас буде ще якийсь там раунд, моя люба, дуже цікавий виверт думки. Хлопче, так де там моє халявне пиво?
– Ось. – слуга, стрельнувши очима на Злеца, що саме відвернувся, оглядаючи приміщення у пошуках якихось замаскованих неприємностей, взяв зі стійки келих і виплеснув пиво в обличчя Ліндхарту.
– … – сказав найманець ошелешено, вихоплюючи клинок. Але Альберто вже біг нагору, до жилих кімнат, перестрибуючи дві сходинки.
– Я приведу його. – сказав незворушно Злец і побіг за слугою, що вже зник в коридорі на другому поверсі.
– Це що в біса було? – запитав Ліндхарт у принцеси, витираючи обличчя хусткою. – Якийсь хитрий план? Засідка? Чи хлопець просто з глузду з’їхав?
Та мовчки знизала плечима.
– Ми знаємо тільки, що він звідси родом. – сказав генерал, із задоволенням спостерігаючи за тим, як найманець з лайкою намагається відтерти пиво від свого розкішного камзолу. – А що в нього ще в голові – ніколи було з’ясовувати. Але на самогубця він не схожий.

Альберто, важко дихаючи, добіг до кінця коридору і повернувся до найманця, який вже був тут.
Зупинившись на вході, Злец огледів декілька дверей, що вели з коридору в гостьові кімнати, витяг з піхов короткого меча. Намотав плащ на ліву руку.
– Твої друзі чекають за дверима якоїсь кімнати, чи не так? – спитав він слугу. – Думаєш впіймати мене в пастку, щуреня?
Єдина лампа, що освітлювала коридор, тривожно заблимала.
– Що ж, хай спробують. – сказав Злец спокійно і зробив крок уперед. І ще один. Альберто побачив, як за плечима найманця починає клубочитися пітьма і закусив губу у хвилюванні.
– Здивовані погляди мені за спину не спрацюють. – сказав найманець, уважно спостерігаючи за дверима до кімнат. – Я знаю, що там нікого немає і бути не може. Повір мені, я почую будь-які кроки чи рух…
Лампа на стіні блимнула ще раз і раптом згасла, залишивши їх в темряві. Альберто почув якесь шипіння, шурхіт тканини. Один непевний крок. Хрип. І потім – тиша.
По обличчю слуги побігли струмені холодного поту.
– Це я, Альберто. Я народився тут і виріс. – тихо сказав він пітьмі хрипким та тремтячим голосом. – Ці люди – погані, переслідують мене і хочуть вбити.
Тиша була йому відповіддю. Він чув лише стукіт свого серця. Нарешті – минула, здається вічність – лампа знову засвітилася сама собою, і Альберто полегшено видихнув, ковзнувши по стіні вниз.
В коридор визирнули бліді та схвильовані Глорія та служниця принцеси, що готували їй постіль в одній з кімнат. Вони подивилися на слугу, що сидів на підлозі, отираючи з лоба піт, а потім на те, що залишилось від Злеца. І два жіночих крика злилися в один.

– Все ж таки засідка? – спитав задумливо Ліндхарт, почувши голосіння жінок з другого поверху. Грай, жовтоглазий напівперевертень, що тим часом приєднався до свого командира в залі, втягнув носом повітря і сказав коротко: – Кров.
– Звичайно ж. Якщо там засідка, то має бути кров. Багато крові. І вам не соромно підставляти під мечі жінок? – звернувся Ліндхарт до сивого генерала, що разом з блідою від хвилювання принцесою дослухався до криків.
Той тільки знизав плечима і по його вигляду Ліндхарт зрозумів, що вояка справді не розуміє, що відбувається. Найманець повернувся до трактирника.
– Ти! Ти щось знаєш. Кажи, якщо не хочеш, щоб я…
– Не я тут повинен боятися. – перервав його трактирник. – Я місцевий і в мене немає зброї. А ось вам, хлопці, я б радив забиратися з міста. Хоча навряд чи ви встигнете…
Лампи, що освітлювали залу, раптом заблимали, наче сильний порив вітру зміг дістатися до вогнів через слюдяні пластини.
– Ні, точно не встигнете. – сказав трактирник з безнадією, і сховався за стійку, вже звідти додавши з люттю в голосі. – Клятий Альберто.
– Хапай принцесу і ходу звідси. – кинув Ліндхарт Граю, витягаючи меча і озираючись. Йому здалось, що з напівтемних кутків зали на їх освітлену ділянку стрімко набігає пітьма. – Швидко!!

Ірбікус, найманий чаклун з різнокольоровим волоссям, ще раз обвів поглядом темну вулицю містечка. Він тільки-но обійшов трактир навколо, і, поставивши пастку біля чорного ходу, щоб точно ніхто не вискочив, повернувся до коней, прив’язаних біля входу.
З того часу, як він побачив назву містечка, йому муляла якась думка, якийсь невиразний спогад. Щось він колись чув про це місце. Щось тривожне і небезпечне. Або просто цікаве? Він не був певен.
Ірбікус ще раз поглянув на вивіску. На дерев’яній фігурці кажана було виписано «Притулок Уейна». Задумливо знизавши плечима Ірбікус перевів погляд на вікна трактиру і побачив, як світло, що пробивалось через щілини в зачинених ставнях, раптово заблимало та згасло.
Стривожено заїржали коні, і чаклун учув, як на його руках та голові волосся стало дибки. Він заціпенів, відчувши поруч якусь темну і могутню ворожбу, і раптом згадка про те, що саме він чув про Пойнт-Готтем, вдарила в його розум, як блискавка.
Він кинувся був до дверей трактиру, але отямився. Відв’язав тільки-но прив’язаного коня, скочив у сідло. Наляканий кінь, хоч і не встиг відпочити від попередньої гонитви, був згодний з вершником в тому, що треба якнайшвидше опинитися подалі від цього місця, і без понукань зірвався галопом. Ірбікус підвісив попереду світляну кулю, озаряючи шлях, і зашепотів, накладаючи на себе та коня найсильніший захист, який міг.
З димом та тріском репалися амулети, вплетені в його коси, віддаючи зібрану колись в них силу власнику. Зойкнувши, хтось з місцевих ледь встиг відстрибнути з-під копит коня. Собаки у дворах скаженіли, жалібно виючи йому вслід.
Вилетівши на околицю і вже побачивши останні будинки, Ірбікус раптом відчув, як похололи його кінцівки. Кінь запнувся, заскиглив майже по-людськи, і на повній швидкості впав. Маг покотився по землі, усвідомлюючи, що від його захисного полога нічого не залишилось. Схопився на ноги, і ще встиг на якусь мить помітити чорну навіть у нічній темряві тінь, що падала на нього з даху найближчого будинку.
І більше не бачив нічого.

Брюс прокинувся як завжди, з першим промінням сонця, потягнувся і викопався з соломи, в якій спав. Обтрушуючись, він вийшов зі стайні на вулицю біля трактиру і завмер, побачивши віз дядьки Віктора, що жив біля кладовища і виконував тому обов’язки міського трунаря.
– Він знову це зробив? – запитав Брюс, підходячи до возу, хоча і так все було зрозуміло.
– А, Брюс. Доброго ранку! – привітався з ним Віктор, не глядячи на хлопця, а продовжуючи вмощувати чиюсь відірвану ногу, що ніяк не хотіла нормально лежати на купі тіл. – Тебе вже чекає Гінат. Сьогодні є, що прибирати.
– Поїм спочатку. – буркнув Брюс, відвертаючись і заходячи до трактиру.
– А ти хіба голодний? – вслід йому гукнув Віктор і чомусь захихикав.
Брюс апетиту не мав, але змусив себе випити кухель молока, який мовчки налив йому трактирник.
– Спочатку тут вимий, а потім підеш на другий поверх. – сказав похмуро Гінат, позіхаючи.
– Ще й на другому? От жеж… – ледь не сплюнув на підлогу Брюс, але втримався – адже прибирати тут все одно було саме йому. Взявся за ганчірку і почав відмивати кров.
За годину, коли кровавих плям в залі вже майже не лишилось, повернувшись до трактиру з черговим цеберком холодної як зима колодязної води, Брюс побачив за столиком незнайомців – бліду від переляку, але симпатичну дівчину та якогось сивого здорованя в латах. Вони розмовляли з місцевим шерифом на ім’я Ланс – приземкуватим добродієм з великим шнобелем, на якому бовванів чиряк.
– Доброго ранку, шерифе! – привітався Брюс. – Доброго ранку, леді та джентльмен.
– Привіт, Брюсе. – махнув йому Ланс, перериваючи розмову, ну а гості міста проігнорували вітання, байдуже ковзнув по слузі поглядами.
Брюс почовгав відмивати стіну, дослухаючись до слів шерифа, який за традицією пояснював гостям, що взагалі тут відбулося.
– Пару віків тому, Пойнт-Готтем вже існував, хоча трохи не тут. Ріка змінила свою течію з того часу, а місто завжди існувало за рахунок переправи. Так от…
Шериф розповідав тягучим нудним тоном, і в будь-якому іншому випадку швидко втратив би своїх слухачів, але не після їх нічного побачення з Уейном. О, Брюс точно знав, що вони слухають шерифа Ланса дуже уважно.
– Вже ніхто не пам’ятає, чия тоді була ця земля. Але точно якогось королівства, яке чомусь почало воювати з іншим. Ну і якийсь з ворожих загонів спалив наше місто вщент. Мешканці частково розбіглися по пустці, частково були перебиті. І серед тих, хто встиг врятуватися, був такий собі Уейн. – Ланс пошкрябав свій чиряк на носі і продовжив. – Хтось каже, що він був власником трактиру, хтось – що просто працював там. Ніхто точно не знає. Знаємо тільки, що його жінку при нападі зґвалтували та вбили, а дочка померла в нього на руках, там, в пагорбах… Брата з декількома іншими громадянами Готтема начебто взяли у полон.
– І? – таки не витримав озброєний чужинець, коли Ланс знову взяв паузу.
– В пустці на захід звідси тисячі років тому було велике місто. Не наші пращури його будували, бо тих написів, що інколи зустрічаються на порепаних стінах, які вичавлює з пагорбів вітер та дощ, ніхто так і не прочитав. Місцеві уникають тих руїн, бо нічого цінного там немає, а зламати ногу, провалившися в якусь яму, дуже легко. Ми не знаємо, що саме знайшов Уейн тоді в пагорбах, якими йшов, переслідуючи загін вбивць, з лопатою в руках замість зброї, збожеволівши від втрат та розпачу. Напевно, він шукав смерті, сподіваючись перед нею хоча б якось відплатити загарбникам. Вдарити хоча б раз. Але сталось інакше. – шериф перевів подих, с жалем покосив оком на жбан з пивом та відпив трохи води зі склянки. – Він когось зустрів. Потім через сотню років один чаклун, що зацікавився цією історією і трохи покопався в пустці, стверджував, що знайшов там велику статую людини-кажана. За його теорією, це був якийсь місцевий бог-охоронець, чи щось таке.
– Людина-кажан? Вампір? – спитала бліда дівчина тихим голосом.
– Звичайному вампіру до Уейна, як мені до вашого генерала, – з усміхом повідомив їй шериф. – Ні, напевно не вампір. Точно ніхто не знає, що це за істота, як само Уейн з нею домовився, що пообіцяв їй, чи як вимолив допомогу. У будь-якому випадку він тієї ж ночі наздогнав ворогів. І це був вже не той чоловік, який кількома годинами раніше поховав у пагорбах свою дочку. Щось зовсім інше. Місцеві, яких він звільнив, мало що розповідали про ту ніч, коли повернулися до руїн Готтему. Деякі з них взагалі посивіли та втратили мову. Ну, так кажуть перекази. Точно відомо тільки, що Уейн залишився в місті і відбудував трактир. Вирізав вивіску. Дав йому назву.
– Ми бачили його… вночі. – пересмикнулася дівчина і зблідла ще більше. – Як це… могло щось будувати?
Брюс підняв цеберко з почервонілою водою і вийшов з трактиру. Він був місцевим і добре знав історію, яку розповідав Ланс.
Повернувшись, він побачив шерифа, що задоволено посміхався, як людина, що тільки-но гарно пожартувала, і гостей, що витріщилися на Брюса, наче в нього на голові за цей час виросли роги.
– Всі навкруги на десятки миль знають. – сказав шериф. – Барон, що бере з нас податки, знає. Це не таємниця. Всі давно звикли. Ніхто не звертає увагу. Просто в нашому місті треба тримати себе в руках і не робити злочинів. Ви не знали тільки тому, що здалеку. А тут давно нічого не траплялось, тож якщо ви щось і чули колись, то це швидко забулось. Якась стара легенда про далекі місця. Байка.
– А… – протягнув сивий в латах, не відводячи очей від Брюса, що пройшов повз них і почав відтирати останні плями.
– А от він – не знає. Вдень він просто людина, не особливо розумний молодик, який здатний робити всяку брудну роботу, і не більше. Працює слугою в трактирі, іноді, якщо треба, підміняє когось з помічників паромника. Живе одним днем. Не дивується коли люди, яких він бачив дітьми, помирають в похилому віці. І ні, він не почує нічого з будь-яких слів чи знаків, які б могли пов’язати його з Уейном. – тріумфально проказав Ланс. – Напевно, така в них домовленість. З тим кажаном. Це просто Брюс, чесний і не дуже розумний хлопець. Що зникає з заходом сонця і з’являється на світанку.
– А вночі…
– А вночі ніякого Брюса немає і це місто охороняє Уейн. – сказав шериф, спохмурнівши. – Насправді, він охороняє його і вдень. Просто якщо хтось поб’є свою жінку або вкраде коней, вб’є когось чи втопить у річці немовля вдень, то розплата прийде трохи пізніше…
– Але ж зараз. Якщо я зараз просто підійду до нього і вдарю мечем… – просипів генерал.
– Ви вб’єте Брюса, а вночі за вами прийде кажан. Прийде, навіть якщо ви встигнете від’їхати на сотню миль. – сказав шериф. – Брюс же повернеться до трактиру наступного ранку. І не пам’ятатиме, що помирав. Ви ж не думаєте, що комусь з не дуже добрих відвідувачів нашого містечка не спадала така сама думка за двісті років, що минулі?
– Я тут все. – сказав Брюс трактирнику, який куняв за стійкою. – Піду на другий?
– Почекай трохи. – сказав шериф молодику. – Є одне питання до тебе.
– А?
– Глорія! – загорланив шериф і з кухні виглянула служниця. – Поклич сюди Альберто. Скажи йому, що Брюс тут.
– Альберто? Він повернувся? – спитав з подивом слуга, ставлячи цеберко.
– Ненадовго. – вишкірився шериф і додав, звертаючись до гостей – А зараз ви побачите, як в нашому місті працює правосуддя. І для чого тут взагалі є я.
Альберто повільно спустився сходами і став перед шерифом, опустивши голову.
– Привіт Брюсе. – сказав він тихо, не дивлячись на слугу.
– Привіт, привіт. – сказав той. – А що трапилось, дядьку Ланс?
– Цей мудень, що поїхав з міста десять років тому, став слугою генерала. – показав на сивого чоловіка в латах шериф. – І коли в Ла-Равенді трапився заколот, привів до нашого містечка свого пана, втікачку-принцесу та їх переслідувачів. А потім змусив цих найманців, які до того поводилися доволі мирно, напасти на нього. І саме тому тобі доводиться змивати кров. А потім ще й доведеться копати ями.
Брюс сумно зітхнув.
– Це погано. Ти вчинив погано, Альберто. Чуєш?
Той підняв очі, в яких стояв справжній жах. Принцеса ойкнула. Генерал закусив губу.
– Як думаєш, Брюсе, Уейн прийде за ним? – спитав презирливо шериф, дивлячись на молодика з очікуванням. Було чутно, як трактирник затамував подих.
– Якщо ви спитаєте мене, то Альберто втратив право зватися громадянином Пойнт-Готтема. – сказав рішуче Брюс. – Не можна користатися нічним месником таким чином. Не можна приводити зайву небезпеку до міста. Це просто безчесно. Але я не думаю, що Уейну буде цікаво його карати. Достатньо буде, якщо ви йому пару раз вмажете, дядьку Ланс. І виженете геть.
– Це я із задоволенням. – сказав шериф, підіймаючись. – Стій спокійно, сволото, і радуйся, що так легко відбувся.
Альберто полегшено видихнув і випрямився.
– Я зробив це заради вас, принц…
Шериф вбив йому останні слова в рота кулаком і Альберто впав, ледь не прикусивши язика.
Додавши пару стусанів ногами по ребрам, Ланс відійшов від покараного, промовивши: – Заради своєї кар’єри ти це зробив, вилупку. Якщо принцеса Есмеральда повернеться на трон, то зробить тебе бароном.
– А й зроблю. Я не з тих, хто забуває рятівників. – згодилася дівчина спокійно.
– Ну й чудово, з цим розібралися. – сказав Ланс, витираючи руки ганчіркою.
– Кінчайте сніданок і забирайтеся з міста. Ви всі. Особливо це тебе стосується, пане барон. – додав він, звертаючись тільки до Альберто, що зі стоном підіймався з підлоги. І стрімко вийшов геть.
– Селюк у чомусь правий. – сказав генерал. – Будуть нові переслідувачі, а до королівства вашого кузена ще далеко. Треба їхати.
– Звичайно. – згодилася дівчина, задумливо оглядаючи Брюса. – Гей, чоловіче!
Брюс, що вже був пішов на другий поверх, здивовано повернувся до неї.
– Не хочеш кинути це місто і попрацювати на мене? Хоча б рік чи два. Я буду дуже щедрою. – сказала принцеса, підходячи до нього.
Брюс поставив цеберко на сходинку і поміркувавши трохи, відповів. – Ні. Напевно, ні. Моє місце тут. Прибирати бруд, допомогами сусідам. Воювати за престол це ваша доля, не моя.
– Що ж, кожному своє, чи не так? – сказала дівчина трохи розчаровано. – У будь-якому разі, дякую тобі.
Брюс лише здивовано знизав плечима.
– Не знаю, за що ви мені дякуєте, леді. Проте ви праві. Кожному – своє.

5 відповідей

  1. Чудовий Секрет Полішинеля. Колоритні бандюгани ніби прибули з Готема, а не в нього заїхали. Проте мені не вистачило атмосфери, яка є невід’ємна у місті гріхів. Радше пахне Муркоківською різаниною, на нього схоже й за уривчастістю й фрагментарністю стилю. Але так чи інакше, приємний твір.

  2. Тут є сильний “секрет Полішинеля”: місто живе з власним нічним правосуддям, яке для місцевих буденність, а для чужих шок.
    Сподобалась ідея з Брюсом/Уейном і фінальна формула “кожному своє”.

    Місцями персонажі й події вводяться дуже швидко, тому перша частина читається як окрема фентезі-погоня, а друга як легенда про місто.
    Але як жанровий поворот це працює.

  3. Мені читалось складно, ймовірно через поєднання фентезі з сучасними персонажами. Прикольне поєднання, просто мозку складнувато це сприймалось. Цікаве оповідання, гарна ідея. І те, як Альберто намагався використати місцевого бога-охоронця як інструмент у своїх іграх, і дістав за це, але не від того, від кого очікувалось – гарний хід.

  4. Я заплутався в творі де хто є. Особливо в другій частині, де хтось з’являється, хтось кудись іде, якась передісторія. “Ясно що нічого не ясно”.

    Щодо міста, то це цікава задумка, і ідея із таким фентезі-бойовичком у стилі Гая Річі (хоча, якщо початковий вашьзадум був саме в цьому напрямку, хотілося б побачити в кінці “більше кетчупу”; але це вже на чий смак).

    Щодо самих героїв, мені не вистачило якоїсь глибини (принаймні тієї, яка можлива у такому короткому форматі). Текст подекуди має русизми, що трохи муляють.

  5. Здається, це не погана пародія на комунізм/соціалізм, бо показано явні недоліки їх реалізації, а тому сюжет досить цікавий. Але сухі полотна описів, жанровий перехід та наявність багатьох персонажів ускладнюють сприйняття тексту

Залишити відповідь

0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутись до книжок