Звільнені

Час тікав наче пісок крізь пальці, неможливо було його втримати. Я стільки усього не встигала зробити. Постійно метушилась, поспішала, наздоганяла, зовсім не мала часу на відпочинок і однаково не вироблялася. Ніколи не вдавалося реалізувати те, що запланувала. Не знаю, чи комусь це вдається взагалі? Я навіть не мала часу сісти і про це подумати. Мені здавалося, що повз мене минає життя, що дні тижні, місяці минають попри мене. Надолужити, встигнути, здійснити – ці нав’язливі думки не залишали мене. Аналізуючи це зараз, я розумію, що втрачала час наздоганяючи його. Очевидна неочевидність.
Того вечора я повернулась додому, як завжди, пізно і як завжди, стомленою. Привіталась з сестро, не пам’ятаю чи вона тоді відповіла мені, думками я вже була в ліжку. З останніх сил переодягнулася в свою улюблену піжаму в хмаринки (мені її пошила бабуся, ще коли я закінчувала школу. Вона була вже трохи затерта і розтягнута, але для мене ця річ надзвичайно цінна. Вона була наповнена спогадами, любов’ю і турботою. Цей подарунок був зроблений руками людини, яка безмежно любила мене). Напівсонна, напівжива я пішла побажати Емілії спокійної ночі.
– Знову те саме,- злісним і стомленим голосом промовила я дивлячись на сестру, яка була наче зазомбована комп’ютером. – Я не маю сили з тобою сваритися! Я не пам’ятаю твого обличчя, твого погляду. Ти постійно обернена до мене спиною, ти або витріщаєшся в екран, або обкладена цими дивними книжками.
Сестра промовчала і вдала ніби не чує мене. Уся кімната була обставлена книжками, світло від комп’ютера тут не згасало.
– Я до тебе говорю, – в моєму голосі все виразніше було чути обурення. – Ти людей не бачиш, на вулицю не виходиш. Я колись спалю це все до біса.
У мене зовсім не було бажання і сили сваритися, але мене це виводило з себе. Я люблю Мілу, але її спосіб життя і поведінка останнім часом викликали у мене злість і навіть тривогу. Ми жили вдвох, завжди були дуже близькі, підтримували себе навзаєм. Я старша від сестри всього лиш на три роки, але завжди відчувала відповідальність за неї, за нас. Наша мама переїхала жити на Другий берег. Працювала в школі для обдарованих дітей магів. Постійно намовляла нас переїхати до неї, казала що на тому березі набагато кращі умови для життя і розвитку. Це справді було так. Багато хто, особливо молодь, знаходили себе власне там. Усі говорили про краще життя, про успіх і щастя яке вдалося зустріти на другій частині міста. Але ми з сестрою, наразі, не розглядали переїзд, спокійно жили і «реалізовувались» тут. Я світу не бачила завдячуючи роботам, а сестра не бачила завдячуючи своїм книжкам.
На той час я працювала в фірмі яка займається рекламою. В зв‘язку з тим, що настав час коли на рекламі багато не заробиш, я підробляла додатково аніматором в дитячому ресторані. Зізнаюся, досить складно було розважати дітей відомих магів, яких мало чим вже можна здивувати, але інколи мені вдавалося.
– Завтра я дзвоню до мами, нехай вона тебе забирає до себе. Я не буду тебе виховувати. Ти доросла і маєш сама розуміти, що добре а що ні. Будеш реалізовуватись там, покажеш їй усі свої таланти і вміння.
Міла далі витріщалася в монітор і щось бурмотіла собі під ніс. Мене це бісило ще більше. Несподівано пролунав голос в якому було пояснення того, що насправді, вона зовсім не байдикує. Вона з користю проводить час, навчається чомусь новому і навіть підзаробляє.
– Скільки разів я тебе просила не розмовляти зі мною записом. – обурилась я. Міла мала здібність записувати свої думки і потім відтворювати їх під час спілкування, не відволікаючись від того, що в той момент вона робить. Щось типу Штучного інтелекту. – І чому ми ще не міліонери з твоїх заробітків? Я йду спати! Тільки рознервувалася з тобою … як завжди.
Виснажена і засмучена я пішла до своєї кімнати. Я бачила що Міла себе губить, ці книжки її змінювали і наче втягували у щось зовсім не благополучне. А комп’ютер, вона не відривала від нього очей, і що дивне, не дозволяла мені навіть подивитися чим вона займається. Мені було прикро через те, що я не знала як їй допомогти, не була в змозі достукатись до неї і взагалі не розуміла чим вона займається. Ми віддалялися, між нами поволі зникав зв’язок який завжди рятував нас, а я не могла нічого зробити. Тієї ночі я заснула з відчуттям стоми і безсилля.

Настав ранок. Нестерпно боліла голова і викручувало кістки. Сказати що я почувала себе дивно – те саме, що нічого не сказати. Мені було так холодно і я не могла підвестися. За мить зрозуміла, що лежу на підлозі нашої квартири. Страх охопив мене і почалися панічні атаки, які раніше вже траплялись зі мною. Я хотіла, але не могла поворушити руками, в середині мене все тремтіло, а зовні я не відчувала власного тіла. Що сталося? Що відбувається зараз? В голові було тисячі запитань і жодної відповіді, лише страх і біль. Раптом я зауважила, що в квартирі я не сама. Зовсім не знайомі мені люди оглядались і поволі переміщювались по нашому домі. Я не мала поняття хто це. Ці люди мені чужі і я не знала чи очікувати від них допомоги чи остерігатися їх. Хоча слово остерігатися в цій ситуації не дуже доречне. Я не могла поворухнутися, а що вже казати про рятуватися чи остерігатися. В голові думки : “Де моя сестра? Де Ріта? Чи вона в дома? Мені так страшно, я лежу тут зовсім сама і не знаю що відбувається. Де вона?” Раптом я почула шепіт і тяжке дихання поруч. «Ще трохи мусиш протриматися, ти ще не усіх звільнила, ми не дозволимо цьому припинитися». Зі страхом і болем у грудях я все зрозуміла. Це сталося. Їм вдалося використати мене. Я звільняла зло, я допомагала нечисті відроджуватися з книжок. Невже до цього дійшло, невже я не змогла протистояти цій силі?
Мені так соромно, так прикро. Соромно за те, що втратила контроль над собою, стала заручником книжок, які наче хвиля охоплювали мене і я тонула. Мені потрібно було зізнатися, просити про допомогу Ріту. Разом ми би впоралися з цією пасткою, разом ми сила. Завжди так було і повинно було бути. Я намагалася сама звільнитися, намагалася побороти зло, в полоні якого я опинилася. Я сподівалася врятуватися іншим заняттям, відволіктись роботою за комп’ютером. Але це нічого не змінило, мене втягувало і повертало знову і знову в те саме місце звідки я тікала.

По дорозі додому зустріла Олега. Колишній хлопець Міли. Дуже хороша і відкрита людина, вони були гарною парою, наче доповнювали один одного. Але завдячуючи Мілленим пристрастям до нікому незрозумілих книжок, вони розійшлись.
– Давно не бачилися. Як твої справи? – посміхався і крокував до мене Олег.
– Та все по старому, ніяких змін. А ти як? – у відповідь посміхаючись, запитала я.
– Так само. Робота дім. Записався на курси з розвитку моєї … ну ти знаєш.
Олег мав здібність до розпалювання вогнищ, але завжди ігнорував це і зрідка кому розповідав про свою силу.
– Та ну, ти серйозно? – з захопленням вигукнула я. – Це чудово. Вітаю. Ти на правильному шляху, згадаєш ще мої слова. Я постійно дивувалася тому, що ти «закопуєш» свій дар . Це неправильно, потрібно навпаки його розвивати.
– А ти чула останні новини про нововведених? – нахилився до мене і прошепотів Олег.
– Та хто не чув. Вони створили спілку новачків в сфері темряви з перспективою розвитку на Другому березі. Їх ніби здали Шпигуни, щось таке…
– Так. А мені взагалі казали, що Шпигуни почали торгувати силами. Уявляєш?
– Серйозно? – здивовано кинула я. – Ці шпигуни, взагалі вже меж не знають останнім часом. Стільки усього змінюється, я не встигаю перетравлювати інформацію.
– А як там Міла? – несміливо поцікавився Олег. В його погляді був і сум, і злість які наче боролися між собою.
– В мене просто опускаються руки. Я не знаю що мені з нею робити, як їй допомогти, чи вона взагалі потребує моєї допомоги? Мені інколи здається, що це я вже потребую допомоги.
На мить зависла в повітрі незручна пауза. Олег не знав яких слів підібрати, щоб підтримати мене, а я не знала чи недаремно сказала про це.
– Знаєш що, ходімо до нас, – сміливо запропонувала я. Олег не встиг відповісти, як я продовжувала, – не вигадуй що ти не маєш часу. Я тебе запрошую! Дорогою купимо піцу і пообідаєш в нас.
– Я не впевнений, що це хороша ідея, Ріто. – прошепотів Олег і опустив очі.
– Ходімо. Вічно ти чогось остерігаєшся, – жартома промовила я.
Десь за пів години ми були вже в нас. Відчиняючи двері я почула розмови, незнайомі мені голоси…
«Крила мені в з..» Напівголоса промовила до себе я. Наша квартира була наповнена незнайомими мені людьми. Десять може дванадцять осіб мовчки ходили і приглядалися один одному. Ми з Олегом обмінялися здивованими поглядами.
– Це хто? – нахилився до мене і прошепотів Олег. – Ти їх знаєш?
– Ні. В моєму житті немає стільки знайомих, скільки людей я зараз бачу.
Це була правда. Стосовно того, що в мене було досить вузьке коло спілкування і того, що я нікого з присутніх справді не знала.
Я проходила повз наших «Гостей», приглядаючись до кожного, а вони наче не бачили мене.
– Я нікого не знаю, – продовжила я. – Хто ці люди і чого вони тут? Що це взагалі тут таке? Мужчина, Ви хто? – злісно і водночас розгублено запитала я в одного з посторонніх.
– Не той час і не те місце, – загадково відповів посторонній. Від його голосу «пробігли мурашки» по моєму тілу, огорнув страх і холод. Я дивилася на нього і завмирала, у нього були такі дивні і красиві очі, наче прозорі.
– Ти себе як почуваєш? – перервав наш зв’язок поглядів Олег. – Виглядаєш не дуже.
Ці люди, яких я не знала, були такі красиві. Кожен з них мав такі заворожуючі очі, блакитні, зелені, сірі – усі такі чарівні. Погляд кожного з них змушував моє серце тремтіти.
– Стривай, – вмить опанувавши себе, промовила я, – а де Міла? Міла! Що тут відбувається? Це твоїх рук справа?
Тиша. Жодної відповіді. Несподівано я побачила тіло сестри на підлозі, підбігла до неї і впала навколішки. ЇЇ руки були як лід.
– Чи ти жива? – вигукнула я зі страхом в голосі. – Моя люба, що сталося? Олег, йди сюди, щось з Мілою.
Олег миттю підбіг до нас і припідняв своїми руками голову сестри.
– Вона жива, дихає. – промовив тремтячим голосом хлопець. Його погляд був наляканий і шокований, в ньому можна було побачити глибокі почуття і страх втратити кохану.
Мені краялося серце, я була шокована тим що відбувалося. Міла дивилася на мене таким добрим і милим поглядом. Великі, гарні очі, ніжний погляд, яка вона красива. Раптом з її вуст пролунали слова
– Сестричко, все буде добре, не хвилюйся.
Я обійняла її і мене охопила радість того, що ми розмовляємо, що вона жива.
– Що сталося? Розкажи мені? – тримаючи її голову у себе на колінах запитала я.
– Все добре. Мене трохи понесло з читанням і я знепритомніла, але вже почуваюся краще. Ти вже повернулася? Я дуже рада тебе бачити, можемо разом провести час. До речі, дуже гарно виглядаєш.
– Міла, хто ці люди? Чого вони тут ходять?
– Та це наші сусідки-пенсіонерки, знову в’язали плітки і от понав’язували цих гостей. Вони зараз підуть, не звертай уваги. Ти привела Олега? Привіт.
– Привіт. Як себе почуваєш? Я допоможу тобі підвестися, – люблячим і турботливим голосом промовив Олег.
– Вони постійно якісь плітки в’яжуть а потім самі дивуються, що це таке в світі коїться? – обурилась я.
Ці бабусі під під’їздом, справді, без перерви в’язали і когось обв’язували «з ніг до голови». Ці їх плітки часом так бісили.
– У тебе таке красиве волосся, – промовила сестра дивлячись на мене своїми чарівними очима. – І взагалі ти така гарна у мене.
Я відчула себе трохи ніяково, раніше ми не обмінювалися компліментами. Чи щось в цьому стилі.
– Я ще так подумала, -додала сестра, – може до мами на цьому тижні з’їздимо?
– Міла, зважаючи на твій стан, я не буду коментувати твоїх пропозицій, – саркастично відповіла я.
– Я серйозно. Давно ми в неї не були. Ти так стомлюєшся, постійно працюєш.
– Потім про це поговоримо.
Олег допоміг Мілі підвестися і ми відвели її до моєї кімнати, щоб вона відпочила. Повернувшись до балагану, з розкиданих по всій кімнаті книжок, я поспіхом шукала в них відповіді. Що це за література і як це може бути пов’язано зі станом моєї сестри?
– Господи, Олег подивись сюди, – здивовано вигукнула я. – це все з книжок. Ці люди, вони з книжок. Вони слуги….о ні. Міла звільнила їх, вони перероджуються. Жах.
– Потрібно щось робити,- вражений тим що почув сказав хлопець. – їх все більше і більше. Чому вони….
– Олег, спали це все, – злісно прошепотіла я. – Це потрібно зупинити. Ми повинні це зробити до того, як станеться щось жахливе, а це станеться. Спали.
– Ріто, ти знаєш що я не спец. І взагалі то, я не розголошую про свою здібність, – розгублено заявив Олег. – Я не впевнений що це хороша ідея. Але я мушу щось зробити, як я можу їй допомогти? Я, я не знаю…
– “Крила мені в…” Господи Олег, собі допоможи спершу! Ти вічно боїшся. Ти уявляєш які можуть бути наслідки цьому? Озернись довкола, це вже біда. Якщо ми не будемо діяти, то не те що твоєї сили, тебе може не стати.
– Не кажи так. Просто я обачний.
– Ще дещо. Я не впевнена, але щось не так з Мілою, – не реагуюче на його слова промовила я. – Ти помітив? Вона якась…дивна. Говорить дивні речі. І її погляд… ти помітив? Очі наче посторонньої людини. Мене це дуже лякає.
Доки ми розмовляли, усі перероджені зникли з нашого дому. Олег набрався сміливості, згадав про свої почуття до Міли і взяв ініціативу в свої руки. Він поїхав «рятувати світ», а я залишилась з Мілою. Ми розмовляли, вона дивилася на мене таким щирим і люб’язним поглядом, що я почувалася трохи ніяково. Міла не була схожою на себе, часом говорила нісенітниці і ці її очі…
– Пробач мене сестричко,- промовляла теплим голосом ця чужа мені дівчина, – я тебе розчарувала, я знаю. Мені справді прикро.
– Зараз це не має значення, все налагодиться. – відповіла я і далі спостерігала за її поведінкою.
Я зовсім заплуталася. Вона не виглядала на ту, яка хоче причинити кривду, але я не до кінця була впевнена в щирості нашої розмови. Наша розмова була звичною, але в поведінці і словах сестри було щось не природнє. Чи це справді вона? Чи це моя сестра? Чи це та найрідніша людина з якою я розділяю своє життя.
Несподівано Міла ослабла і знепритомніла. Я встигла підхопити її і поклала на ліжко. В тому часі повернувся Олег і радісно повідомив, що все по заду. Йому вдалося знищити все те зло яке, завдячуючи моїй сестрі, звільнилося. Він зміг це зробити. Справжні почуття любові до Міли додали йому впевненості і сил. Як виявилося, Перероджені одразу відправилися до таємної спілки темних сил, а там на них вже чекав Олег. Йому вдалося опанувати свою силу і використати її на добре. Потім ми разом знищили усі книжки, які могли бути загрозою і повернулися до дому з щирою вірою в те, що сестра в порядку. Зайшовши до дому я побачила Мілу коло вікна, вона була трохи налякана і розгублена. Підійшовши ближче, я поглянула на неї і запитала як вона себе почуває. На що вона відповіла, що все добре, але трохи стомлена. Все ніби повернулося до норми, до звичайного життя в надзвичайному двох бережному місті. Але раптом.. наче злість в повітрі… її погляд… Міла придивилась до мене, в її очах розпалився гнів. Вона пошепки запитала , дивлячись мені прямо у вічі :
– Це що, мої джинси? Ти чого їх на себе натягла? Порозтягаєш своїм товстим задом
– Я не товста, це ти товста, – обурилася я.
– Вічно ти береш мої речі, ще й без дозволу. Ти своїх штанів не маєш чи що? Вже скидай!
Це справді були її джинси. Я з ранку так поспішала, не могла знайти своїх, тому швидко вдягла що бачила і «втекла» аби сестра не зауважила моєї крадіжки.
– Я обіцяю, що більше нічого брати не буду.
– Ти вже обіцяла колись. Знімай! Ок. Я сама їх зараз з тебе стягну.
Міла підбігла і намагалася розстібнути джинси які були на мені.
Я оборонялася від неї і ми впали на підлогу, почали боротися за її штани. Я не могла припинити сміятися від щастя. Я була впевнена, це моя сестра! Точно вона, без сумнівів. Дівчина, яка силою знімала з мене джинси. Дівчина, яка ще відповість перед мною за вчинок з книжками. Дівчина, з якою ми ще не один раз посваримося. Моя сестра. Дівчина, зі звичайними але рідними мені очима.