Пензель створює світи

─ Спробуй жити – це цікаво, ─ сказав мавпій стрибаючи по звисаючим стінам будинків.

«Та ти що, серйозно?» ‒ плювався я всередині кислотою. Хоча зовні лишень витріщив очі та розвів руками. Ні до чого мені вислуховувати буденну філософію орангутанга, який лазить по намальованих мною будинках. Ще погоду маю відтворювати.

З пензля зірвалася краплина ─ метнулася, замерехтіла різними барвами доки мимовільно не стала безформною грудою. Зависла у повітрі.

‒ Охо-хо! ‒ залементував мавпій, стрибаючи на новостворену матерію.

‒ Щось завжди відбувається. Ніколи, чуєш, ніколи!!! Не зупиниться плин життя! То хоч посміхнись…

Він ще багато чого бубнів, постійно наставляючи мене на шлях істини. Оті всі його промовляння із кожним словом бісили мене все більше. Чому? Та хоча б тому, що рота, яким він патякає, йому намалював я, як і всі інші частини його наявної суті.

Ні, я не створював замисел всього сущого. Я не сценарист, а художник. Моя справа малювати світи по готовому задуму і я не знаю, як виник сам. Можливо, щось намалювало й мене, і, як отій нетямущій мавпі, мені не дано впізнати власного творця, навіть якщо впнуся у нього лобом.
Як же він мене дратує… ота моя власна ініціатива.

‒ Титан, все життя пропустиш, сидячи на одному камені, хоч він і рухається, ‒ знову патякав, намагаючись застрибнути на мою каменюку.

Гарні повітряні острови вийшли. Місцеві жителі будують на них свої будиночки. На такому остові-камені вміщується будинок з невеличким двориком. Є менші летючі каменюки, які використовують, як засіб пересування. Звичні наїзники спроможні розігнатися до 200 км на годину та спеціально навчені ‒ до швидкості сонячного світла. Таких дрібна щіпка тут. І, зазвичай, носяться із такою скорістю лише за межами їхньої бульби. Бульба – це щось на зразок планети. Ось тільки єдиної цілісної структури матерії тут немає. Їхня планета складається із суміші різних газів, які об’єднані іншою газовою оболонкою ─ мов плівкою, що тримає цей бульйон у купі. У газовому смузі плавають кам’янисті острови. Сила тяжіння є лише на островах і тільки на них є поняття верху та низу. Самі острови можуть крутитися у повітрі, як хочуть і не стикаються один з одним лише коштом сили відштовхування.

От ці жителі вважають себе найрозумнішими у всесвіті, бо можуть вирватися за простори власної бульби. Й не тямлять, що той всесвіт лише дане мені полотно і таких полотнищ безліч та і я не єдиний художник. Ще й той мавпій… гадає що знає щось, окрім того, що я вклав у його голову. Ніби зміг мене сприймати, якби йому не було дозволено? Все-таки він мене бісить. Набрид.

Я змахнув пензлем і замалював його, перетворивши на хмарину. Нарешті! Ось вона – така блаженна тиша.

Домалював погоду у світі, де не існує сонця. Кожне створіння в бульбі змальоване так, що воно саме виробляє тепло і випромінює світло.
Намазюкав ще один вид безкрилих, летючих істот і картина готова. Лишилося дати висохнути фарбі та подивитися, що із всього цього вийшло.
Контроль із техобслуговуванням у нашій справі обов’язковий. Якось я на одному полотнищі намалякав вогне-ходунів. Це такі чоловічки, що при ходьбі лишають вогняні сліди. Той вогонь мав лишень ледь припікати землю, створювати неймовірної краси візерунки у темряві та, зрештою, розсіюватися, як звичний слід на піску. Агеш, я все змалював вірно, точнісінько, як указано у задумі. Досі не второпаю, що сталося? Можливо фарба десь не туди пішла. Не знаю, та вогне-ходуни перетворилися на ного-вогнемети. Що було!!!! Вони ледь не знищили всю картину.

Полотно – найцінніша річ у цьому малеві. Художник отримує на задум один екземпляр і ніяк інакше.
Опісля ще зазирну, перевірю, що там до чого у цій бульбі.

Махнув рукою, прибрав фарбу, якою щойно замалював мавпія. Все ж таки мені не хотілося з ним розставатися. Довго терпіти його не ставало сил та стерти зовсім ніяк не наважувався.

− Твоя голова занадто переповнена думками ─ дай їм спокій, ─ знову полилося із його пельки. Балакун навіть не помітив, що деякий час узагалі не існував.

З нігтя на вказівному пальці сповзла біла пляма, вона набула подоби ескізника. Розгорнув на чистому аркуші. Змахнув мавпія на сторінку і він знову замовк, перетворився у звичний плоский малюнок. Біла пляма повернулася на місце.

Мій пензель, як завжди, зжався до стану чорної крапки й розмістився на нігтеві мого мізинця лівої руки. Фарба веселкою прикрасила нігтик безіменного пальця правої руки.

Я вийшов за межі полотнища та зробив крок у безмір’я. Ще деякі кличуть його поміж-виміром.

Тут немає нічого: безмежна пустка і темрява, та саме звідсіль виникало ВСЕ.

Я покрокував вперед. Так можна йти вічність і нікуди ніколи не прийти. Безмір’я немає ні початку, ні кінця. Лише простирадла доріг створені швачкою дозволяють нам, духам Всього, пересуватися тут і знаходити один одного та нескінченні всесвіти.

Не зупиняючи рух, я підняв руку, прагнучи викликати простирадло, що вело до мого особистого місця, яке у людей заведено називати домом. Виникло дивне мерехтіння перед очима і нічого. Щось пішло не так. Шлях не з’явився. Відчуття!!! Я відчув шкірою вібрацію. Такого не буває. Це неможливо. У безмір’ї немає відчуттів. Тут немає чого відчувати, та й вібрувати нічому.

Спробував пригадати, які маю простирадла у власному асортименті. Навмання формував дороги. Жодна не відкликалася. Ще декілька спроб і перед мною розстелилася лляна тканина ‒ відкрився шлях до фарбника. Ступив на полотно і миттєво опинився біля істоти, чимось схожої на синього коня.

Мій ніс здригнувся. Запахло сіркою. Яка сірка? У безмірі немає запахів. Так, очевидно, щось не ладне відбувається. Лишається питання, з ким: мною чи з усім іншим.

Та зараз я біля фарбника, і тут мову ведуть про фарби, які, до речі, в мене і справді майже скінчилися.

‒ Художник, ‒ мовив «кінь», як зазвичай, безвиразним голосом.

Цей вид нас не розрізняв. До кожного звертаються так, ніби продовжують розмову із попереднім. Ми лише художники, яким від них потрібна тільки фарба.

‒ Я, ‒ обізвався.

‒ Зараз зроблю, ‒ без зайвих уточнень взявся за справу майстер.

Не перевантажуйте себе уявленнями про баночки, пляшечки, різні посудинки, зміст яких утворить нову сполуку животворної фарби. Ця вся кухня влаштована по іншому.

Мої фарби, у звичному для більшості істот розумінні, фактично є фекаліями «синього коня». Він творить її, переробляючи сіль вічності. Так би мовити, вживає сіль вічності та паскудить фарбою творіння.

‒ Тримай, ‒ завершив фарбник, і на моєму нігті з’явилася ще одна ляпка.

Я подякував, та тривога не покидала. Його фарби, як завжди, були відмінної якості. Не у них справа. Ота вібрація знову затрусила простір, та фарбник, здавалося, її не сприймав, як і того ледь помітного мерехтіння над його головою.

«Це схоже на ….» ‒ подумав я, і все всередині захололо. ‒ «..Ні»

‒ Фарбнику, а як ти сам. Твоя природа не порушена?

‒ Мій стан повністю відповідає природнім циклам.

Він не помічає, не знає, що за лихо спіткало його, і можливо, наше Все.

‒ Художнику, чи можу я тебе про дещо попросити?

‒ Авжеж.

‒ У мене скінчилася сіль вічності, а мельник ніяк не з’являється. Чи не завітаєш до нього, нагадати про його обов’язки?

‒ Звісно, сходжу, ‒ ми попрощалися.

Ця клята вібрація все підсилювалася. У моїх вухах буцімто гудів рій. Трясця, не могло такого бути!!!!

Зосередився. Заболіла голова. О, безмір’я! Я вперше відчуваю біль. Такого не може бути!

І все ж таки до мельника. Забув. Зовсім вилетіло із голови, що простирадла тепер не поспішають з’являтися на поклик.

Не люблю не виконувати обіцянок. Знову скупчив свідомість. Нарешті ступив на тканину єднання. Мов на ескалаторі, вона принесла мене до мельника.

Це рідка нагода побачити такого майстра за справою і вона мені випала. Мельник пестив руками повітря. Його рухи виглядали схожими на рухи доярки, що здоювала вим’я.

Далі він ловив у невагомості вичавлену «струю молока», затискав її між долонями та перетирав. Його руки терли, аж доки із долонь не сипалась сіль вічності.

Я стояв осторонь. Не хотів заважати митцю робити свою справу. Він заговорив першим, не припиняючи процес видобутку.

‒ Це той нетерплячий паскудник тебе прислав? ‒ їхній брат доволі прямолінійний по натурі, і звідкілясь знає все, що від них хочуть.
Я посміхнувся.

‒ Сьогодні трохи повільніше, однак скоро та істота зможе знову какати тобі фарби.

‒ Я вже отримав свої. Дякую, і вибачте, що потурбував.

‒ Не люблю улесливо-солодке патякання. Не солоди тут, ‒ скривив гримасу мельник, а я запитав, дивлячись над його головою:
‒ Як ваш природний стан, у нормі?

‒ Усе відповідно до природних циклів, ‒ коротко відповів майстер, і більше не звертав на мене увагу.

Я пішов. Шурував безцільно у безмірі. Ніяк не міг збагнути, як маю діяти. Мельник теж над головою мав прозорий туман. З істот виходив їхній початок, а вони не помічали. Не знали, що скоро зникнуть.

Гул не припинявся, ставав все сильнішим. Шкіра почала неприємно свербіти. Не могло тут бути такого. Не могло!!!!
Не хочеться мені про це мислити та єдиний випадок, що міг пояснити всі ці аномалії – обнулення.

Цей гул може свідчити лише про те, що наше ВСЕ зникає. Руйнація.

Я ковтнув слину. Зупинився. Потупцював у пустці. Спробував знову знайти простирадло до свого місця. Воно ледь з’явилося і зникло. Повторно вибудувати шлях до фарбника та мельника не вдалося. Схоже, наші єднальні сили анулюються.

Дерево життя руйнується, і ніхто, крім мене, цього не помічає. Ті двоє точно не розуміли, поводилися безтурботно, байдуже, повсякденно.

І що мені робити з цією інформацією? Мої фарби дієві лише на полотнах всесвітів. Маніпуляції у безмір’ї мені не під силу.

Як добре, що майстри не сприймають. Зникнуть собі, як оті істоти з намальованих мною світів, коли приходить час повертати полотно.
Але ж я розумію. Мені відомо. Я відчуваю цю частоту фізично.

Мій мавпій зараз би сказав: «Що користі думати, пора діяти». У якому напрямку?

Дух дерева життя ─ єдиний, хто може чимось зарадити. Він слідкує за здоров’ям Древа, супроводжує його народження та руйнацію. Якщо хто і розуміє, що насправді відбувається, то тільки він.

Я мушу потрапити до Духа древа життя. Та як? Навіть, коли шляхи робили свою справу, не мав простирадла єднання із ним. Не всіх наділяють такою розкішшю.

Нарешті перестав топтати пустку. Підняв обидві руки та потягнув дещо на себе. Кажуть, шлях, що веде до швачки доріг, може знайти кожен, навіть якщо не маєш потрібного простирадла. Швачка велична істота, вона розкидає свої тканини на поклик шукача і сама притягує його до себе.

***
Смуга білого тканого полотна з’явилася у моїх руках. Все відбувалося не так, як завжди. Я йшов не на шляху, а за ним. Тканина вела мене слідком. Безмір’я то стискалося, то розширювалося, аж доки простирадло не розсіялося у пустці.

Переді мною опинилася старенька бабуся у білосніжній хустці. Бабця сиділа за білою швейною машиною, з-під лапки якої хвилею виривалася у нескінченість тканина. Машинка стрекотіла, створюючи відлуння у пустці.

Її швейна машина не мала видавати жодного звуку. Я не бував тут раніше, та знав напевно, по-іншому бути не могло. У безмірі не буває звуків.
Ознаки руйнації над її головою мене вже не дивували.

Власна шкіра свербіла до безумства. Простір вже добряче трясло. Як такого можна не помічати? Буденно шити свої простирадла і мило посміхатися?

‒ О! Юний майстре пензля. З моїм здоров’ям все добре. Я знаходжуся в гармонії із природними ритмами.

‒ Що? ‒ не одразу допетрав я, до чого це вона.

‒ Мої тканини шепотіли, що ти відвідуєш майстрів та цікавишся їхнім загальним станом. От я і кажу, що у мене все природно, та дякую, що прийшов і мене запитати. ‒ роз’яснила пані мені, нетямущому. Я не заспокоювався:

‒ А з вашими простирадлами як справи? Ладно працюють?

‒ Авжеж, як має бути, відповідно до єдиного задуму.

Вона теж не помічала початку кінця. Сказати їй? Ця бабця такий милий, щирий дух. Як я можу розповісти їй правду? Ця добра посмішка не мусить зникати з її обличчя.

‒ Дякую вам за дороги. Без них безмір’я нікуди, ‒ лише сказав я.

‒ Ох! Ох! Який люб’язний. У нашій безмірності кожен має робити свою справу. Тоді й буде повний порядок і довговічність.

‒ Тааак…. ‒ закивав головою я.

‒ Бачу, ти не лишень про здоров’я прийшов запитати.

‒ Мене цікавить простирадло, що з’єднує зі стовбуром життя і може привести до Духа древа, ‒ прямо випалив я.

‒ Знаю, що… ‒ хотів виправдати я таке нахабство та вона перебила.

‒ Це не у дозволеній тобі комплектації, ‒ замовкла. Підійшла до своєї швейної машинки, стукнула по ній пальцями та обернулася знову до мене:

‒ Ти отримаєш змогу пройти простирадлом один раз у прямому і зворотному напрямках. ‒ знову посміхнулася.

З’явилася прозора тканина. Простирадло підхопило мене, мов хвилі дошку із серфінгістом, і понесло вперед. За деякий час воно зупинилося, і я зрозумів, що далі мушу йти на своїх двох.

Зазвичай простирадла миттю самі доставляли мандрівника. Інколи, дуже рідко, доводилося самостійно ними йти, але, щоб аж стільки?!

Я все йшов і йшов. Нібито і не по простирадлу, а в самій безмірності, яка нікуди ніколи не зможе привести.

Врешті зрозумів, що не маю уявлення про місце, куди зібрався. Мабуть, через це все є як є.

Згріб свідомість до купи та сконцентрував її на Духові древа, тих мізерних уявленнях, що мав про нього. Це спрацювало, шлях відкрився. Точніше, Дух древа відчув мої намагання і притягнув тканину зі свого боку.

Ось, я стою перед ним, сам не вірю в те, що мені вдалося так просто до нього добратися.

Ходять чутки, що ця могутня істота перед кожним постає у тому образі, в якому його готові сприйняти. Я був спантеличений, як побачив чорного кота, хай йому грець. Невже підхопив вірус котячої одержимості, коли якось Землю відвідував?

Чорний кіт у відповідь на мої думки жваво замуркотів. Встрибнув на плечі, запустив добряче кігті у тіло (я аж ойкнув) та лизнув у скроню.
Не знаю, що то був за ритуал такий, та після нього тиснути голову стало менше, та руйнівна вібрація майже перестала довбати мого черепа. Сверблячка взагалі зникла.

Я відкрив рота, хотів вивільнити купу заготовлених для цієї зустрічі слів. Збирався навіть запропонувати свою допомогу у рятунку Всього.
Кіт жестом показав, що не варто колихати пустоту моїм голосом. Він лапою прикрив свою морду, показав ‒ тссс!
Окрім, як зімкнути свої варги, мені нічого не лишалося.

У безмір’ї з’явилося золоте яблуко. Зависло у порожнечі. Кіт схопив фрукт лапою та простягнув мені. Я взяв із німим запитанням в очах.
На цьому моє знайомство з вищою істотою закінчилося. Прозоре простирадло підхопило мене й понесло крізь безмір’я на те саме місце, з якого на нього ступив.

Не встиг я кліпнути очима, як сонячна посмішка у білій хустці знову вітала мене. Швачка одним рухом згорнула свій шлях, а я все із тим же спантеличеним виглядом не зовсім розумної істоти стояв із яблуком у руках.

‒ О! Яблуко прозріння, ‒ і як їй вдається випромінювати ці м’які частоти доброти.

‒ Що? ‒ мій мозок все ще був роз’єднаний сам із собою.

‒ Ти отримав яблуко прозріння. Не кожен може похизуватися, що знає його на смак. Чого не їси?

Я, здавалося, не зовсім чув зміст її слів, все продовжував розмову про власний незавершений гештальт:

‒ Я не встиг зрозуміти, що сталося. Величний Дух не дав мені змоги пояснити, чому довелося його турбувати, ‒ швачка з розумінням кивала.

‒ Мені не хотілося вам казати. Не мав наміру турбувати ваш спокій, та безмір’я з усіма всесвітами рушиться.

Знову м’яка посмішка на осяяному обличчі:

‒ Так це очевидний факт.

‒ Що? Ви знаєте?

‒ Звісно.

‒ То звідкіля ця ваша безтурботність? Чому ви радієте?

‒ Чому тут сумувати? ‒ вона і справді не розуміла.

‒ Ми всі зникаємо. Ваші дороги щезають. ‒ я розійшовся, можливо, дещо неприпустимо підняв голос:

‒ Я запитую: «Як ваші справи» і у відповідь чую, що все гоже. А воно то все геть негоже.

З істот вивітрюється їх сутність. Ваш початок з вас виходить. Ви й це відчуваєте?

‒ А як істота може не помітити, що її суть розсіюється? ‒ абсолютно здивовано вона підкреслила, а я зрозумів, що досі не звертав увагу на власне нутро. Зосередився. Перевірив … Здається, це я був єдиним, хто не помітив, як почав танути. Відігнав це осяяння якомога далі та продовжив набридати швачці:

‒ То чому ви стверджували, що з вами все гаразд?

‒ Ні, юний художник, я казала, що все відповідно до природних ритмів, але так – зі мною все гаразд.

‒ Я не розумію!!!! ‒ гнів наростав.

‒ Посмакуй яблучком нарешті. Щоб пригостити тебе своїм плодом, Древо життя відкрило шлях до себе. Будь вдячним.
Плоди дерева життя???? У мене в руці його плід? Для мене?

Я навіть мало що чув про них. Знаю лишень, що це рідкість. Їх небагато хто бачив, не те щоб куштувати.

****
Слова швачки дещо змусили мене зніяковіти.

Я нарешті відкусив шмат яблука. Воно ще не торкнулося шлунку, як я починав розуміти такі, як мені здалося тепер, банальні речі.
Дерево життя ніколи не виникало тож зникнути ніяк не могло. Звісно ці поняття використовувалися для спілкування з менш примітивними істотами, які не спроможні осягнути справжній стан обставин.

Один раз у щось. Я не знаю, як це все обізвати. Звичне уявлення про вимір часу тут не коректне. У безмірі не існує часу, а що до всього Древа, то тями не маю, як пояснити.

Все, що зараз розповім, є найбільш підхожою метафорою, що зміг підібрати, і хоч найближче підводить до розуміння приблизної правди, та цілковито такою не являється.

Тож, один раз відповідно до його природного циклу, стається обнулення Древа життя, як носія інформації. Істоти, явища, світи, все, що у ньому знаходиться, зникає, а потім виникає знову. Щось майже у тій самій квінтесенції, а природа дечого реформується, набуває іншого змісту.
Зараз у дерева період осені, воно скидає все зайве. Поміж-вимір із всіма його всесвітами й справді руйнується. І такі давні істоти, як швачка, мельник, фарбник, знали про те. Для них руйнація їх самих і Всього не була таємницею. Вони таке вже проходили й не раз. Це я, як молода істота, вперше з таким зустрівся. Моє прагнення до існування затьмарило сприйняття, я не помітив, що суть з мене виходить. Навіть не припустив цього, коли бачив випаровування з інших духів.

Світи, що живуть на полотнах, нічогісінько не підозрюють. Їх мешканці щиро переконані, що такими, як є, були завжди, а навколишня дійсність стабільно змінюється лише в часі під пильним виображенням їх уваги.

Тільки службові духи з поміж-вимірів спроможні помітити початок та завершення цього дійства. Однак не всі.
Чим більше поглинав фрукт, тим ясніше до мене приходило розуміння подій.

Я разок таки проходив через обнулення. Як і зображені до того мною світи, моє ядро було змінено.

Лишень не помітив, не сприйняв, не здогадувався. Наївно переконаний в ексклюзивнім праві свого пензля вирішувати, як розтечеться фарба.
Від цих осяянь мене захопив смуток. Пригадав одну із моїх картин (вона зникла під час минулого такого «форматування») і я, у своїх очах, вмить перетворився із творця на безправну істоту, від якої ніщо не залежить.

Нова хвиля розуміння накрила мене. Природа мінливості Всього сприймалася по іншому. Тепер я захоплювався величною мудрістю будови Всього, процесами руйнації та відновлення.

Мельник, фарбник, швачка – чудово розуміли, що щезнувши можуть не відтворитися знову. Вони набагато глибше від мене сприймають сутність Всього, та абсолютно приймають дійсну природність. Мої незримі очі лишень почали розкриватися, і я узрів, як покидає істот їхня суть, та не помітив виходу власної. От невіглас, ще уявив себе особливим, Все рятувати здумав.

Я б видихнув, якби у поміж-вимірі знаходилося повітря. Натомість знову відкусив яблуко.
Черговий ковток м’якоті призвів до нового розуміння.

Коли у Дерева життя наступає символічна осінь, воно скидає все зайве та готується до переродження. Саме тоді й дозрівають його плоди. Умить відновлення Всього, безформні ягоди потрапляють до долоні Духа древа (як і сам дух, для кожного набувають свого значення).
Незначна дрібка диво плодів лише раз в один цикл. Саме тому вони такі рідкісні та цінні. Досі дивуюся тому, що Древо мене пригостило.
Вічне скидало сухе гілля, листя. Звільнялося від зайвого зсередини та ззовні, й завмирало. Така собі ревізія у самому собі. Те, що визначалося непотрібним, воно руйнувало, розчіплювало на первісний матеріал. Перетворювало на органіку, добриво для живлення самого себе.
Древо Всього не має ні верху, ні низу. Дві крони одна напроти однієї, об’єднані стовбуром. Точнісінько однакові й зовсім різні, відтворюють у собі одна одну і водночас урівноважують.

Все з обох боків вважало себе кроною, а ту частину, що знаходиться з іншого краю стовбура, ─ корінням. Вищі істоти з кожного боку були переконаним, що вони є мешканцями зверхніх структур Дерева життя, а те, що з іншого боку – нижній його рівень, коріння. Насправді й той, і інший бік були одночасно і кроною, і корінням. Все залежало від того, з якого боку дивитися.

Цікаво, чи буде у мене можливість хоч разочок побувати з іншого боку стовбура?

Яблуко поступово зникало у череві. Все теж зникало. Я не сприймав того, не відчував. Просто знав, як і те, що цього разу, я пам’ятатиму себе до обнулення.

****
З кам’яного острівця, який левітував у газовій суміші бульби, звисала звивиста ліана. Спустивши ноги до бездонних просторів, я сидів на ліані, в той час, коли мавпій вправно перебирав моє густе, чорне волосся. Якогось дідька він вирішив, що я міг підхопити вошей від синьої лахматої істоти. Тієї новенької, щойно намальованої.

Нехай собі бавиться. Його дії мене більше не дратують. Тим паче, що, навряд чи, того синього я зобразив. Моя свідомість щойно увімкнулася, і – пам’ятаю.

Я став істотою іншого порядку. Тепер я художник і фарбник в однім флаконі.

Нічого такого не подумайте, суть фарбників не змінилася після відтворення. Такі істоти, якими до цього був я, також існують. Та й такі, якою я став, були завжди. Лишень перші не відають про існування других. Їхній власний об’єм духу недостатній, щоб наповнитися інформацією про об’ємніших. Вони проходять повз і не сприймають.

Це моя підоснова змінилася, а не ядро усього виду.

Моя порожня оболонка наразі має судини, а у них тече фарба. Ось!

Так, Фарба у моїх жилах і …. Я не можу вам цього розповісти. Таємниця, за пізнання якої мені доведеться вас стерти.

− Те, чого ще не існує, все одно може колись з’явитися! – філософствував мавпій, втираючи у моє волосся якусь смердючу отруйну рослину.