Останні на старті

Аня бігла лабіринтом. Ну знову його немає. І час спливає. Він же знає, що запізнюватися на щорічні Ігри не можна. Але все одно запізнюється. Усі знають, що за це буде покарання: він стартуватиме останнім.
«А може він цього і добивається? – ельфійка зупинилася на секунду і глянула на такий знайомий їй з дитинства лабіринт. – Невже хоче стартувати останнім? Але навіщо?».
Для когось це, звісно, лабіринт. Але для Ані, яка з дитинства живе у Потойбіччі – це легко і просто ніби улюблена стежинка від хати до саду. Вона могла б пройти його заплющеними очима.
Не страшні їй ні чорні віття, які, здавалося, хочуть тебе зачепити на кожному повороті, ні напівтемрява, що панувала в лабіринті в будь-яку пору доби.
Зненацька з бокового тунелю на неї вистрибнув якийсь швидкий звір. Аня ледь встигла ухилитися. З великого вовка постав молодий хлопець з довгим чорним волоссям, блакитними очима та гострим носом. Це поєднання було незвичним навіть для мешканців Потойбіччя. Але усім відомо – у вовкулак блакитні очі.
– Костя, де тебе чорти носять? – дівчина швидко оговталася від переляку й одразу пішла в наступ. – Ти запізнишся.
– Так і ти запізнишся, Аню. Чи на мене чекала?
– Ну ми ж домовилися, – дівчина обурилася.
– Гаразд, не сварися. Я пам’ятаю. Ми стартуємо разом. І переможемо. Але стартуватимемо останніми.
– Чому? Що за таємниці? Логічно стартувати першими, тоді і часу на роздуми і проходження випробувань Ігор буде більше.
– Так думають усі. Але я дещо знаю.
– То розкажи й мені. Ми ж друзі?
– Звісно, що друзі, Анюточко.
– Не називай мене так! – красива блондинка з великими сірими очима злісно дивилася на друга.
– Все, не злися. Я розповім тобі, але пізніше. У потрібний час. А тепер побігли, бо взагалі не встигнемо і доведеться чекати наступного року.
– Нізащо!
– Ага, – посміхнувся хлопець і знову перетворився на вовка. Дівчина вистрибнула на нього і вони чимдуж помчали лабіринтом.
Щорічні ігри на честь перемоги у Давній війні. За перемогу король-чарівник виконує бажання переможця. Чоловіка і дівчини. У ельфійки захворіла мама. І це було бажання, яке не мало запасного варіанту. Вовкулака вигнанець. Він хоче просто визнання.
Усі дорослі знають, що якщо стартувати останніми, то легше пройти дистанцію Ігор. Треба балансувати на тому, щоб не прогавити свій шанс і ніхто тебе не обігнав. Слідкувати, як будуть проходити перед тобою інші. Маневрувати і дивитися, що роблять інші. Бо ці ігри кожного разу інші. І зазвичай кожне випробування забирає найсміливіших. І все одно щороку знаходяться ті, які вважають, що нічого не бояться. Біжать першими і зазвичай не доходять до кінця.
Нарешті Аня і Костя прийшли на лінію старту. Головний організатор Ігор старійшина Невзецький загарчав в їхню сторону. На секунду здалося, що на місці старого дідка з паличкою з’явився велетенський ведмідь, але потім видіння зникло.
– Де ви ходите? Про вовкулаку я мовчу, але ти, Аню, доволі відповідальна, чи я помилявся?
– Вибачте, старійшино, – похилила голову дівчина.
– Та вона злигалася з вовкулакою, ось і все, – викрикнув зі свого місця м’язистий хлопець з рудою чуприною.
– Андрію, відстань. – Ані ще цього не вистачало.
– Це він злиться, бо ти його відшила, – тихенько прошепотів подрузі Костя.
– Мовчи.
На лінії старту було двадцять молодих людей: десять юнок та десять юнаків.
Андрій покинув свою пару – красиву чорняву дівчину і підійшов до Ані.
– Ти пошкодуєш, що відмовила мені. Я виграю з Настею. А ви програєте з твоїм милим собачкою. Мовчиш? А ти, Костику, що скажеш? Заскавучиш?
– Зустрінемося на фініші, якщо ти подолаєш дистанцію, – посміхнувся блакитноокий.
– Я подолаю, а ти? – рудий розвернувся і пішов геть.
– Який він противний. Як ти могла з ним зустрічатися? – запитав Костя у Ані.
– Будь ласка, не нагадуй.
– Хм, домовилися. Та все ж. Він тобі підмішав щось у пунш?
– Ой все.
В цей момент було оголошено останні приготування перед стартом. Усім було дозволено попити води. Під час ігор – забігу по глибокому кар’єру з великою кількістю перешкод та випробувань вони не матимуть більше доступу ні до їжі чи води. Вони покладатимуться тільки на ті сили, які змогли акумулювати на початок старту.
– Ніколи цього не розуміла, – сказала Аня, – чому не можна пити води чи їсти щось?
– Бо тоді ти підживишся. А тут ще випробовується твоя стійкість моральна та фізична. Наскільки ти змогла загартувати своє тіло і скільки часу воно зможе прожити без найнеобхіднішого.
– Ти все знаєш. Немов уже проходив цей шлях.
– А може й так, – посміхнувся вовкулака.
– Не зрозуміла?
Їхню розмову перервав перший гонг. Всі учасники вийшли на лінію старту. За хвилину пролунав другий, а незабаром і третій.
Андрій з Настею відразу помчали вперед. Інші пари побігли за ними. Аня з Костею потрюхикали слідом. Відстань між ними і першими учасниками стрімко збільшувалася. Перші уже встигли сховатися за вигином скель.
– Ти впевнений?
– Ну як тобі сказати…
– Та ну тебе, – гаркнула дівчина і пришвидшила свій біг. Костя не відставав.
Вони обігнули скелю і раптово зупинилися. Бо перед ними відхекувалися усі інші пари. А лише перша пара йшла по тонкому містку, який був перекинутий через неймовірно глибоку прірву. Вона зайняла увесь простір між скелями. По скелях зверху її неможливо було обійти. А на містку не було поручів. І сам він мав у ширину – лише на дві стопи. Зараз Андрій з Настею поволі просувалися вперед. Усі інші нетерпляче чекали. Пари вишикувалися в порядку того, як прибігли до першого випробування. Всередині спалахували суперечки – не було судді, який міг би їх вирішити.
– Та ми перші прибули.
– Ні ми, – кричали юнки і юнаки між собою.
І тоді трапилося непоправне: всередині черги хтось когось штовхнув. І вся черга посунулася вперед. Пара, яка чекала свого часу пройтися містком і стояла надто близько до краю прірви не втримала рівновагу і тримаючись за руки впала. Усі завмерли. Деякі дівчата закривали вуха руками, щоб не чути криків, які, зрештою, тривали недовго. А потім залишилася лише луна між скелями. В цей момент Андрій і Настя дісталися кінця мосту і побігли далі.
– Бачиш, вони пройшли, – кивнула на них Аня.
– Але одні полетіли донизу, а ще скільки не пройдуть цей місток? – зауважив Костя.
Вони були останніми. Перед ними три пари не втримали рівновагу і впали у прірву. Загалом залишилося шість пар.
– Перша перешкода і немає чотирьох пар, – казала Аня, поволі йдучи за Костею.
– Так, швидко цього разу. Шкода того хлопця. Як його звали?
– Остап, – тихо відповіла дівчина.
– Його напарниця впала, а він втримався за місток. Міг вилізти, але свідомо відпустив руки.
– Пройти це випробування можна лише удвох, інакше воно немає сенсу.
– Так.
Вони знову зупинилися. В цьому місці відстань між скелями збільшилася і перед ними розкинулося невеличке озеро. Перед його входом сиділи на піску усі інші п’ять пар.
– Погляньте на них, помаленьку йдуть. Це для вас прогулянка? – захекано вигукнув Андрій.
– А чому ви не перепливете озеро? – здивувалася Аня.
– Чому? Чому… А ти спробуй сама.
– Щось не пускає, ми усі пробували уже по декілька разів, – пояснила світловолоса Світлана. Аня знала її. Вони разом ходили колись на заняття до старійшини. – Пропливаєш до середини озера, а потім стіна. Руками її можна торкнутися, хоч її і не видно.
– Ось така от фігня, малята, – промовив Андрій. – Я вогнем по ній бив, витратив купу сил. Ернест валив блискавкою, Настя плювалася кислотою. Усі, хто має потужні сили пробували пробити невидиму стіну, але вона досі там і не дає нам можливості пройти. То невже ми усі загинемо?
– А під водою хтось пробував пропливти? – запитав Костя.
– Що ти вовкулако знаєш? – Сергій, один з друзів Андрія злісно на нього глянув.
– Ну ви сказали, що вдарялися руками в перепону. Я припустив, що над водою. А ноги теж в щось впиралися, чи ні?
Усі замовкли і переглянулися, а потім раптово почали стрибати у воду і пливти. Як тільки впиралися у щось невидиме посеред озера, то пірнали і випливали з іншого боку.
– То, що? Попливли і ми? – Костя посміхнувся Ані.
– Давай, – погодилася дівчина.
Коли вони вийшли на інший берег озера, то там уже нікого не було.
– Куди вони так спішать? – запитав юний чоловік.
– Можливо вірять, що скоро кінець перепон і перші доберуться до перемоги.
– Малоймовірно. Я читав історії ігор. Зазвичай 5-7 випробувань. Менше 5 ніколи не було.
– Але за другу ніхто не загинув. А якщо наступні ще легші.
– Не думаю. Думаю, навпаки важчі. Але поживемо, побачимо.
Вовкулака пішов уперед і ельфійка пішла за ним.
За наступним поворотом вони побачили щось погане. Усюди була кров. Перед ними було шість кліток – на кожну пару. І в кожній з кліток були страшні істоти. У двох клітках вони побачили мертвих істот. В інших двох мертві тіла своїх знайомих, яких їли ці істоти. Остання клітка була поки що замкнена. Ще в одній Сергій і його партнерка билися з ворогом.
– Довбані гремліни, – тихо промовив Костя.
– Їх по чотири на кожну клітку, – сказала Аня з широко відкритими очима.
В цей момент Сергій підняв руку над собою і все осяяло яскраве світло. Гремліни в кожній з кліток завмерли.
– Погнали, – різко смикнув вовкулака подругу і підбіг до клітки, яка була призначена для них. Вона відразу відчинилася. На ходу Костя перетворився на вовка. Аня стрибнула на нього.
Великий вовк легко розкидав завмерлих гремлінів по сторонам і вистрибнув з клітки з іншого боку. Тоді перетворився на чоловіка і закрив клітку. Гремліни, які прийшли до тями, злісно на нього ричали.
Сергій сидів біля своєї клітки і тримався за бік. Його партнерка залишилася всередині клітки разом з мертвими гремлінами.
– Ти таки здолав їх, – тихо сказав Костя чоловіку.
– Дякую. – Промовив той. – Лишіть мене самого.
Він навіть не подивився їм услід.
– Пішли, Аню, – кивнув Костя подрузі.
– Нас всього три пари.
– І як мінімум дві перешкоди.
– Щось не гарна статистика.
– Згоден.
Вони деякий час йшли спокійно, не поспішали.
– Ти віриш, що ми переможемо? – зненацька запитала Аня.
– Звісно, як інакше.
Тоді вони почули страшний крик. Кричала жінка. За поворотом їх чекало наступне випробування – сфінкс. Він якраз в цей момент відкусив голову дівчині. «Її звали Надін» – подумала Аня. Андрій з Настею притулилися до скелі праворуч від них і нажахано дивилися на монстра.
– Хто наступний готовий відгадувати загадку? – потвора з тілом лева та жіночим обличчям дивилася на дві пари, що постали перед нею.
– Ну, вони прийшли раніше, – кивнув Костя.
– Ні, ми не будемо відгадувати. – Затявся Андрій.
– Добре, тоді ми готові, – вийшла наперед Аня. Костя нічого не сказав, а просто став поруч із нею.
– Я завжди попереду тебе, але ти ніколи мене не здоженеш. Я зникаю в темряві, та народжуюся лише від світла. Хто я? І не забувайте, інша пара не підказує, інакше смерть. А у вас є одна хвилина на роздуми.
– Може час? – запитала Аня в друга. – Його ніколи не догнати.
– Але він не зникає в темряві.
– Тоді горизонт? Теж не догнати і в темряві його не побачиш.
– Для нас, вовкулак, темрява має запах. Я відчуваю світло та його відсутність. А знаєш, хто завжди холодніша за навколишній простір?
– Хто?
– Тінь. Відповідь тінь. Це вона завжди попереду, її не наздогнати. Але в цілковитій темряві її немає і народжується вона від світла.
Костя з Анею дивилися на Сфінкса, який посміхнувся їм, а тоді відійшов убік і вони побачили тунель у скелі. Друзі поволі пішли в той бік, не зводячи очей із звіра.
Аж раптом, на порозі тунелю, їх хтось збив з ніг. Це Андрій пробіг поруч і помчав вперед. Його подруга була в зубах у сфінкса, але підлітка він не встиг дістати.
– Аню, ми ще можемо перемогти удвох. – Гукнув хлопець.
– Біжіть дурні, бо через вас я його прогавив, – заревів звір.
Друзям не треба було повторювати двічі. Вони побігли в тунель і скоро вийшли з іншого боку. Де на них чекав Андрій.
– Ти програв. – Сказала Аня. – Не можна перемогти без пари.
– Так, без пари ніяк. Проте пара – це необов’язково та, з якої починався турнір. Пари можуть створюватися і формуватися уже під час змагань. – Він усміхався занадто спокійно.
– Та ну. Ти це зараз вигадав.
– Я це завжди знав.
Андрій різко смикнув руку в бік Кості і на нього полетіло полум’я. Але підлітка там уже не було. Натомість від вогню ухилився великий чорний вовк. А тоді він стрімко зайшов з флангу на суперника, зробив декілька фальшивих випадів і, попри вогонь хлопця, попри обпалені вії, клацнув зубами на шиї у Андрія. Все закінчилося за декілька миттєвостей.
– Як ти? – запитала Аня в друга, коли той перекинувся.
– Мені не шкода, якщо ти про це, – гаркнув Костя, – він був поганою людиною.
Дівчина кивнула головою, стараючись не звертати увагу на надмірну блідість друга.
Вони поволі йшли до виходу. Раптом перед ними виникла знову прірва. Але цього разу містка не було.
– Що тут треба робити? Перелетіти? – запитала Аня.
– Чи перестрибнути, – напружився Костя.
– Та ні. Ти не зможеш.
– В людській подобі ні, а у вовчій так. Лізь до мене на спину.
– Надто ризиковано, – захвилювалася дівчина.
Але перед нею уже стояв вовк і напружено дивився своїми жовтими очима. Аня зітхнула і вилізла на спину. А тоді він розігнався і стрибнув. Міцні лапи відштовхнулися від землі, земля зникла під ними занадто швидко. Дівчина заплющила очі, щоб не бачити прірву. А коли розплющила – вони були уже на фініші. Їх вітали старійшини. Музики заграли на кобзах, їм вручили лаврові вінки, як переможцям. Дехто в натовпі ледь стримував свої сльози, адже їхні рідні чи знайомі не вижили. Проте переможців мусили усі вітати радісно. Такий закон.
– Я відведу вас до короля, – вийшов до них старійшина Невзецький. – Ви придумали бажання?
– Так, – посміхнулися один одному дівчина і хлопець.
Вони обійнялися. «То я вибрав правильно стратегію? – прошепотів Костя». «Переможців не судять, – відповіла Аня».