Гонор

Погода змінилась неочікувано: легенький вітерець, що ще мить тому давав благословенну прохолоду, враз перекинувся диким вихором. Від ударів блискавок розлоге небо тріснуло й пролилось до долу. Варто було лиш блимнути, як поцятковані деревами пагорби та густо заквітчані луки сховались за стіною дощу. Навіть стрічки дороги, що тяглась уздовж лісу, зась було розгледіти крізь цю пелену.
Змоклий як хлющ, єдиний подорожній, що ще лишився на гостинці, вважав себе людиною не того ґатунку, кого лякають якісь три краплі дощу. Поміж дрижаків від вітру, змоклих наскрізь речей та інших супутніх незгод найбільше його турбувало те, що ніяк не виходило як слід роздмухати люльку. А позбавленому вибору коневі, що не зовсім розділяв гонору свого господаря, лишалось лише прийняти свою гірку долю. Понуро пригнувши голову, аби хоч якось захистити її від дощу, він поволі плівся крізь багнюку.
Знагла, від розкоту грому, світ довкола аж зупинився; здавалось, навіть краплі зависли в повітрі. Блискавка вдарила так близько, що боляче різанула по вухах і очах. Наступної миті з лісу на дорогу вискочило щось настільки переполохане, що ледь не опинилось під копитами. Воно скидалося чи то на собаку, чи то на хирлявого вовка, але в загальному сум’ятті зась було роздивитись. Від жалібного скавчання паніка перекинулась і на коня, і той наосліп кинувся навтьоки.
Не встиг вершник смикнути повіддя, як уже почав збирати обличчям обважнілі від дощу гілки, а на боках лишилось кілька слідів від стовбурів, котрі кінь оминав без зайвої обережності. Коли коня врешті вдалось вгамувати, вони були так глибоко в лісі, що обрати потрібний напрям могла б допомогти хіба ворожка. Тож подорожній дав коневі йти, куди заманеться. На превеликий подив, уже за кілька хвилин дерева почали рідіти, а за стіною дощу почали вгадуватись обриси стін уже рукотворних.
— Хоробрим доля помагає, — подумав про себе козак й, підкрутивши понуро опалі вуса, смикнув віжки в бік будинків.
За кілька хвилин вони опинились на невеликому хуторі, що скромно притулився на лісовій полянці. Посеред десятка не густо розставлених дворів досвідчене око безпомилково відшукало побілений шинок, після чого подорожній поспішив іще раз подякувати Богові за свою вдачу. Та не встиг той перехреститись і поцілувати хреста на грудях, як блискавка вдарила досить близько, аби відчути на собі уламки. Сприйнявши це як знак, що не варто випробовувати Боже терпіння, він завів коня до невеликого сараю при корчмі. Прив’язаний там віл невдоволено мукнув, коли той стрясся поруч.
Корчмар, що нудьгував за шинквасом, скептично оглянув гостя, з якого вода цівками стікала на його чисту підлогу. За таких обставин навіть рушниця, піштоль та шабля на поясі не справляли на нього гідного враження. Між ними двома — а більше всередині нікого й не було — відразу заточилась гостра суперечка про все водночас, але переважно про погоду. З хиткою перевагою корчмарю врешті вдалося переконати гостя прийняти допомогу — просушити речі над піччю.
Лишивши на собі трохи більше одягу, ніж коли його на цей світ явила мати, він всівся за присмачені шкварками галушки. Коли на дні тарілки лишилось лише кілька самотніх, змочених в олії кавалків, двері корчми скрипнули. Уздрівши постать у дверях, він був уже кинувся чимось прикритись, але в останню мить покинув ту справу. З її хижого погляду, яким вона щедро його обдарувала, одразу ставало зрозуміло, що голим чоловіком цю пані не налякаєш. Тож він, не ховаючись, вирішив закінчити свої справи як є. Лиш на секунду зиркнув на неї, здивувавшись, що ще й досі простоволоса ходить — бо вигляд мала такий, що хоч завтра під вінець веди.
— Ти ба! — захоплено гукнула та до корчмаря. — А сьогодні якесь свято, що у вас тут голими чоловіками частують?
— Та ж бачте, панночко, прибило до нас негодою, — посміхнувся той у відповідь.
— Я й до того дощик любила, але від сьогодні йому ледь не молитись буду.
— Ніякою негодою мене до вас не прибило, — буркнув гість. — Кінь якоїсь шавки злякався й чкурнув, бо як ні — то їхав би собі, як є. Але як я вже тут — то чого б і не поїсти.
— Ну й правда… А то я дивлюсь, чого б такий зграбний козак та й дощику налякався.
— А як знаєш, хто я такий? — хвацько закрутив той вуса.
— Та…, — вона обпекла його таким ласим оком, що він відчув себе каплуном, кинутим до печі, — славного козака здалеку видно.
— Ну то й дивись собі досхочу, — огризнувся він, — допоки я ще не поїхав.
— То я ж і милуюсь. Тільки ти щось дивишся не туди, — глузливо пшикнула вона. — Що, тобі на тих галушках світ зійшовся?
У відповідь той лише розсміявся й узявся виловлювати останні вцілілі кружальця тіста.
— Ну прямо як теля на нові ворота, — сказала жінка, яку козак із подивом раптом знайшов уже навпроти себе. Наступної миті вона відставила тарілку й нахилилась над столом, обпершись ліктями. — Не туди, кажу, дивишся. Скажи мені, козаче, хіба я не найкрасніша з тих, кого тобі доводилось бачити?
— Пишна ви панна, як маковий цвіт. Та і я світ уже побачити немало встиг — кожен край своїми квітами гордиться.
— Он як? — награно зойкнула жінка. — То хочеш сказати, що не найтемнішії мої очі?
— Темні, панночко, як ніч, що от-от прийде. Та бувають речі й за неї темніші.
— То, може, тоді не найтонкішії мої брови?
— Як шнурочки, як ті різочки. Ви від них своїм поглядом аж жалите.
— Чи то не найгнучкіший мій стан?
— Як берізка, як тополя край річки… Та повно й інших дерев на цьому світі.
Потік запитань урвався, і жінка замовкла, хоч посмішка з вуст її не щезла.
— Так само гарний, як і нахабний. То отака твоя відповідь?
Нахаба лише знизав плечима й потягнувся назад за тарілкою.
— Диви-но, козаченьку, — вона обернулась і окликнула корчмаря. — А скажи мені, господарю, хіба я для тебе не ясніша від самого світу?
Корчмар, що стояв до них спиною, бо проганяв стусанами мокрого пса, аж смикнувся, мов ужалений.
— Світліша, панночко, світліша, ясніша, яскравіша, пишніша понад усе! — солодко затараторив він, аж сіпнувшись. — Та вам таке й питати не годиться. Найгарніша, найчарівніша, гожа, як лебідонька. То той лайдак просто нічого не тямить.
— Бач, — вона вказала підборіддям і награно ображено провадила, — як за мною упадають? А ти сидиш, носом крутиш. Хоч одним би любим словом вроду мою уважив.
Замість відповіді козак мовчки перекинув чарку.
— І як тобі горілочка? Пий, поки є, бо варто мені лиш бровою рухнути — і корчмар її всю на підлогу виллє.
— Ой, панночко, що завгодно для вас зроблю, тільки не змушуйте! — перелякано зойкнув той. — Ви ж найдобріша, найласкавіша…
Та жінці було глибоко байдуже до потоку улещувань, що летіли з чоловіка, мов бджоли з вулика по весні. Козак же, лишаючись непорушним, нарешті відповів:
— Коли за вас такі славні лицарі ладні голову скласти, то нащо вам іще я? Й не треба мене перепитувати чи хлопським мірилом міряти. Козацького я роду — і слів своїх відвертати не можу й не стану. Як уже сказав — то твердо на тому і стоятиму.
— Гоноровий ти, козаче, — вона зухвало глянула просто в очі, — аж за душу чіпляєш. А гарний — хоч до смерті розцілувати. Лиш би моїм був. Знайду тебе, як смеркає.
— Робіть, панночко, що хочете. Хіба як вітром у полі обернетесь — то, може, й знайдете, бо мушу вже їхати.
— Гарної дороги. Дивись, за вітром там вдачу свою не пусти.
По цьому жінка вийшла з корчми, а трохи згодом і він сам. У сараї його зустрів хлопчак, що правив тут за конюшого, й простягнув підкову. Невтішною була звістка: кінь їх погубив і замість чотирьох нині мав одну — та й ту козак тримав у руках. А зовсім скрутно було те, що тутешній коваль через гидку погоду повернеться не раніше як завтра. Тож хоч як йому й кортіло рушати, та все ж мусив лишитись — скоро ніч, багнюкою далеко не поїдеш, ще й копита у коня можуть розмокнути. А дощик, що знову збирався, змив останні його докори самому собі.
Аби згаяти час, козак побродив селом, де ще жодного разу не бував — і швидко збагнув чому. Воно було зовсім невеличке: не мало ні власної церковки, ані бодай худої каплички, куди по великих святах міг би заглянути попик із сусідніх сіл.
Трохи більше як десяток дворів із колодяними хатинами тулились на малій галявині, зусібіч оточеній височенними соснами. Лише небо їм не вдавалось заступити — воно зараз насуплено сіріло над головою. А високо вгорі, з-за загострених верхівок, у далині проглядала вершина височенного пагорба. Повністю позбавлена дерев чи бодай куща, ніби кимось зумисне випалена. Вчора, за стіною дощу, він її не помітив.
Коли врешті почало смеркати, він пішов ночувати до покинутої хати корчмаревої сестри, за яку ще вдень домовився
Близько опівночі щось грюкнуло біля хати. Він розплющив очі й довго вслухався в темряву, аби впевнитись, що не здалось.
На дворі стояла глупа ніч, намертво приспала село й увесь ліс. Довкола зась було вловити бодай найменший звук. Навіть ті, хто надавав перевагу Місяцю перед Сонцем, зараз зайвий раз боялись навіть ухнути.
Переконавшись, що йому все ж здалось, чоловік заплющив очі назад.
Знагла в двері затарахкотіли. Схопивши пістоля, що завжди лежав поруч, він скочив на ноги й підійшов ближче. За дверима явно хтось стояв.
— Хто там є посеред ночі? Господарів тут давно не живуть.
— Навіщо мені ті господарі, любчику? Я по тебе прийшла, — солодко повіяв з-за дощок знайомий голос.
— Тьху, то це ти, — він із полегкістю опустив зброю.
— Я! А ти що, чекав іншу? Ну й негідник, — пустотливо промурчала та. — То що, пустиш мене?
— Ні. Глуха ніч, йдіть додому.
— Пора якраз гожа, хіба ні?
Її голос скидався на квітковий мед: солодкавий і в’язкий. Здавалось, кожне її слово лунає водночас звідусюди, ніби її голос просочувався крізь кожну щілину дерев’яного будинку.
— Гожа для сну, — буркнув він і труснув головою, аби розвіяти ту мару.
— Для сну, звісно для сну, дорогенький мій пане. Хіба може бути інакше?
Жінка за дверима кокетно посміялась.
— Серденько моє тьохнуло — от і прийшла. Переймаюсь, як вам тут спиться самому, та ще й у нетопленій хаті. Пусти-но мене, пусти.
— Не личить лицарям по ночах із чужими жінками водитись.
— Чужими? — з награною образою проказала незвана гостя. — Чому ж це я чужа, коли я своя власна? Сама собі належу й сама де хочу можу водитись. Хочу вдень, хочу — вночі. То що, пустиш мене?
— Панночко, — втомлено сказав чоловік, — вам там не холодно?
— Холодно, ой як холодно, ви б лише знали, дорогенький мій пане. Оце б хто погрітись до себе пустив.
— Ото ж і я за вас переймаюсь. Ви б, панночко, за себе б спершу подумали, якби вам ото серед ночі під дверми не змеркнути.
— Як тішить чути, що ви за мене турбуєтесь, — на квітах її голосу проросло кілька шпичаків нетерплячості, — та одними словами не зігрієшся. То, може, врешті пустите?
— Боюсь, крім слів, нічим зарадити вам не зможу.
— Впертюх ти, — врешті здалась та, — та я не менше. Поки забаганки моєї не виконаєш, нікуди звідси не піду. Хоч до ранку тут стоятиму.
— Вдачі і гарної ночі вам, дорогенька панночко, — пхикнув козак.
Після перевірив чи надійно підперті двері — й повернувся спати.
Ледве він почав провалюватись у сон, як невелика світличка заходила ходуном. Скажений вітер, що з’явився невідь-звідки, крізь привідкриті ставні увірвався до хати. Під його шаленим натиском колоди в стінах аж заскрипіли. Всередині здійнялось виття і страшенний гуркіт. Віконниці теліпало мов ганчірку — й ті безперестанно бились одне об одну й об стіни.. Він відразу спробував спіймати й зачинити їх, але вітер був надто шаленим, і віконниці лише били його по руках. У черговій безнадійній спробі їх вгамувати козак краєм ока виглянув на двір — і вмить забув за ставні. Забув за вітер і гармидер. І просто закляк.
Перед будинком, на щедро залитому місячним промінням дворі стояв його кінь без сідла та збруї. Звісивши ноги збоку, на ньому сиділа жінка, чиє розпущене чорне волосся спадало з плечей і виткими пасмами тягнулось її тілом аж до самих стегон і, спадало врешті до кінського крупу. Відчувши на собі чужий погляд, вона зашарілась, сором’язливо опустила погляд та затулила перса рукою, адже крім червоних коралів на собі нічого більше не мала.
Та це тривало хіба мить. Нічна гостя нахабно впилась у козака своїми зеленими очиськами з різучим смарагдовим відблиском і залилась глузливим сміхом. Від різкого удару крупу кінь став дибки й, зірвавшись з місця, кинувся галопом до лісу. Гуркіт копит і насмішливе відлуння її сміху заповнили собою темряву й врешті вирвали його зі ступору. Схопивши зброю, козак кинувся навздогін.
Пролетів крізь сіни, вилетів на ґанок — і не встиг ступити й кроку, як щось збило його з ніг. Гепнувся на спину так, що в очах потемніло. Наступної миті він відчув, як щось притисло його за плечі до дерев’яної підлоги. Невидимі пазурі вп’ялися аж до крові, не даючи й сіпнутись. Коли ж пелена перед очима розвіялась, він із трепетом і жахом побачив нічну гостю. Розчісана й причепурена, як удень, вона сиділа на ньому, впершись у плечі й придавивши колінами руки до підлоги.
— Якого… — вона затулила йому долонею рота, перш ніж той устиг ще щось сказати.
— Що з лицем, дорогий мій панночку? Неначе примару побачив.
Він смикнувся, марно пробуючи підвестись.
— Що? — хижацьки посміхнулась жінка й уп’ялася в нього своїми зеленими очиськами з ріжучим відблиском. — Хіба я не казала, що однак будеш моїм?
— Проклята душа! — прокричав той. — Чари! Бісівщина! Мару на мене навела. Як…
— Та яка вже різниця як, — засміялась вона, ще дужче впиваючись нігтями. — Головне, що ти врешті тут, зі мною, хіба ні?
— Та хай тебе чорти де… — не встиг козак і цього разу договорити, як йому знову заткнули рота. Цього разу — цілунком.
Раптом світ довкола зупинився. Присадкувата хата, ґанок, двір, місяць — навіть його бліде світло — просто розчинились. Лишилась тільки зголодніла пітьмяна пустка. Крізь її вуста просочувалась солодка знемога. Кольоровими цівками вона струменіла вниз горлом, наповнювала груди, черево та кінцівки й врешті витікала крізь кінчики пальців. Розливаючись довкола різнобарвними хвилями, знемога змушувала пітьму довкола квітнути. Хтозна, минула секунда чи десяток віків, але довкола буяло міріадами незбагненних кольорів квіткове поле, у густому цвіті якого він почав тонути.
Врешті йому дозволили дихати. З першим жадібним подихом пустка й квіти зникли. Він знову відчув під спиною холодну підлогу й уп’яті в нього пазурі відьми, що задоволено всміхалась.
— Нарешті я стулила твого дурного писка, — у блідому місячному світлі обриси її обличчя набували химерних, розмитих рис. — Тепер ти вже нікуди не дінешся. Нікуди не пущу, допоки від світу білого відмовитись заради мене будеш не ладен.
— Ти…
Знову поцілунок. Знову безвість, вибух квітів і їхній оманливий, ядучий дух.
— То що? — впиваючись, зверхньо проказала вона, в черговий раз відсторонившись. — Віддасиш мені своє серце? А душу?
Кожного разу він провалювався ще дужче. Кожен поцілунок пронизував усе тіло й відправляв глибоко в пітьму, яка жадібно висотувала з нього життя. Тепер він опинився так далеко внизу, що квіти вгорі обернулись сяйливими зорями з різнобарвним промінням.
— Ну ж бо, віддай мені свою душу, віддай. В очах твоїх нахабних бачу, що ти того жадаєш.
Врешті навіть відлуння зорей розчинилось у пітьмяній височині. Нестерпний біль, яким останнє повітря вилетіло з його грудей, протяв його тіло, викрутив навиворіт. Він же й допоміг зішкребти з закутків свідомості залишки волі. Зусиллям він випірнув назад, роздер очі — й знову став собою, не тінню серед квітів. Захоплена катівниця, що впивалась дійством, цього не помітила. Попри крижані голки в м’язах, він зіштовхнув її з себе. Відьма злетіла, впала з ґанку на землю й приземлилась просто на собаку, що з жалібним скавчанням одразу втік.
— Сучий сину! – прошипіла та, коли вістря шаблі вперлось їй в груди, – гадаєш це вбоге залізяччя тебе порятує?
— До того рятувало, – процідив він крізь зуби, й для певності, наставив ще піштоля.
— Ха-ха-ха! Дурний рівно настільки як і гарний.
— Бреши й далі своїм гнилим язиком, але скоро всі дізнаються хто ти. Не матимеш ти більше спокою в цьому селі.
У відповідь вона вибухнула гучним реготом, що зловісною луною пострибав між дрімотливих дерев.
— Настільки ти безжальний? Розкажеш всій маленький секрет невинної жінки?
— Заціпся!
— Пхе. Та розкажи тут всім, навіть собакам, що я відьма. І як тобі те допоможе? Дурню, а ти ж мені до душі припав. Але тепер не пробачу. Поки на коліна не станеш, поки на чотирьох бігати переді мною не почнеш не пробачу.
— Ще раз кажу – стули пельку. Диви аби ти на своїх двох звідси пішла.
— А то що? Стрілятимеш? Ну, стріляй! Давай, ріж, бий, мучай беззахисну жінку, – вона вперлась грудьми у шаблю ще дужче, так що сорочка навколо забарвилась у червоний.
Дивились вони одне на одного з такої впертістю й викликом, що ще трохи від того тертя полетіли іскри. Та варто було їй лише сіпнутись, як іскри полетіли з піштоля й прогримів постріл. Коли дим врешті розвіявся, вона стояла на вона вже стояла віддалік, на самому краю лісу. Пославши звіддаля хижий цілунок вона тої ж миті розтала поміж дерев та пітьми.
***
— Та щоб вашими дурними писками просо молотили! Пригріли в себе на грудях цю бісову челядницю, а мені не кричати?!
— Пане, — корчмар поблажливо звів руки разом, — прошу вас, не треба так горлати.
— А що? — козак схопив того за комір, ледь не витягнувши з-за шинквасу. — Боїшся, що хто почує? То, може, ти й сам сатані душу продав?
— Та…
— Чуєте! — гукнув той до залюдненої корчми. — Панночка ваша нечистому прислуговує, чуєте?! Проклята відьма!
Чоловіки в корчмі навіть вухом не повели. Єдине, що пролунало у відповідь, — лайка: до корчми забіг уже знайомий кошлатий пес. Корчмар, вискочивши з-за шинквасу, відразу прогнав того віником на двір.
— Тьху. Та що тобі той пес спокою не дає?
— Пане, — він нахилився, ніби збирався видати велику таємницю, і промимрив півголоса, — то її вірний пес.
Козак у відповідь лише закотив очі, ніби він того не знав.
— Пане, прошу вас, їдьте собі з… миром, — продовжив він, уже не криючись. — Ми тут своє тихе життя живемо, а ви живіть собі своє.
— Та аби я після такої наруги просто взяв і поїхав?! Та ким я після того буду?!
— Виваженою, розсудливою людиною.
— Виваженою, пхе. Те, що вона вас усіх тут, малодухих, за пояс заткнула — це ви розсудливістю звете? Робіть що хочете, а я над собою такої наруги терпіти не збираюсь.
— І що ж ви збираєтесь із тим робити?
***
А й дійсно — що? Вже наближалась ніч, а відповідь так і не знайшлась. Він поспіхом перебрав у голові все, що чув за життя — всякі оповіді, повір’я та побрехеньки про відьом, що їх густо блукало серед люду. Та серед них не відшукалось нічого бодай трохи годящого. Наче якісь дурні вигадали. Посипати ґанок маком звучало як мертвому припарка, а сім разів висвяченого на Великдень ременя він не мав. Як і семи літ на те в запасі.
Пригадав бабусині казки, що вона довгими зимовими ночами любила розповідати йому біля тріскотливої печі. Та в її історіях ніколи не виникало нужди з ними боротись.
Пригадав і те, що чув під попів та безлічі товаришів, що зустрілись йому на довгій життєвій дорозі. Кожен із них мав спосіб відмінний від попереднього і, що найголовніше, — «найнадійніший», перевірений ще його дідусем, коли той був першим парубком на селі. Та все то були якісь півміри, а гордовитість його вимагала не чекати з розплатою за заподіяне.
Врешті смеркло. Заледве встигло останнє червоне проміння сонця розчинитись у мороці, як звідусіль засочився солодуватий, тягучий голос, що аж лип до вух. Лестощами, хитрощами, прокльонами, а то й погрозами він годинами вимагав відкрити двері. А коли те все не спрацювало, дім став ходити ходуном так, що аж сволоки скрипіли — і не спинявся аж до перших півнів. Було не те що очі закрити неможливо — на ногах заледве встояти.
Та навіть ранок не приніс довгоочікуваного сну. До самого полудня у дворі жалібно й затято вив пес. Він повертався кожного разу, як козак його проганяв, наче чиясь лиха воля гнала його назад.
Коли йому, врешті, хоч кілька годин вдалось поспати, його наздогнала найочевидніша думка — сходити до церкви. Хто, як не слуги Божі, мусили знати, як боротись з прислужниками нечистого. Та виявилось, що невелика дерев’яна капличка й сама б не відмовилась від допомоги. Стріха, що от-от мала завалитись, трималась на чесному слові й, швидше за все, молитві; а попівська хатка, що тулилась поруч, була не в кращому стані й теж стояла закинутою.
Коли той виходив із залишків церкви, йому згадався товариш, що колись розповідав: якщо увіткнути по краях двора осикові кілки — то жодна нечиста сила не може до нього увійти. Не одну годину витратив він, блукаючи довколишнім дрімучим лісом, оточений химерно витягнутими соснами, що зверхньо витріщались на нього. Та жодного, бодай пенька чи паростка з тремтливим листям, він так і не відшукав. Ніби хто зумисне їх усі повирубував.
Ближче до вечора в корчмі він зустрів коваля, що лиш но повернувся. Та співчуття в очах корчмаря, що приніс вечерю, лиш дужче роз’ятрило його гордощі й змусило відкинути будь-які думки про втечу. Сутінки, що наближались, несли в собі не лише страх перед прийдешнім, але й жевріли люттю та бажанням поквитатись.
Він дістався до свого тимчасового прихистку задовго до того, як стемніло. Перш ніж зайти, встромив ззовні у поріг свого ножа, підпер надійно двері й став чекати, що буде. Ось уже вечір попрощався з цим світом і настала ніч, спливала година за годиною, але нічого так і не відбувалось. Ні голосів, ні шепоту, ні найменшого тремтіння. Козак самовдоволено вишкірився — дорога його душі зброя ще його не підводила й, схоже, не збиралась. З цими думками він уже збирався йти спати, як зненацька у вікно щось гупнуло.
Стукнувши рилом у причинені ставні, до хати застрибнула свиня. Скажено закричавши півнем, вона стала хаотично носитись світлицею, зносячи все на своєму шляху. Намотавши так кілька кіл кімнатою, вона перевернула стіл, зжерла козацьку шапку й, врешті, вистрибнула назад через вікно, щойно він пальнув у неї з пістоля. Поки він намагався навести бодай якийсь лад усередині, настав ранок — і повернувся пес. А коли вже ополудні він знову збирався йти на пошуки рішення, ножа в порозі вже не було.
Вдень колесо зробило черговий оберт й історія пішла по колу. Він блукав селом, розпитуючи місцевих за якийсь спосіб упоратись із тією напастю. Господарі, а він зустрічав у дворах лише їх, лиш здивовано знизували плечима, коли чули, що у них у селі, мов, є відьма. А потім тільки винувато розводили руками — мовляв, ніколи в нас таких не було, тож і що робити з цим — не знаємо. І всі як один притишували голос, коли поруч проходив сірий, кошлатий пес, і поспішали якомога швидше його прогнати. А коли той, врешті, забирався геть, на вухо, ніби то був великий секрет, шепотіли козакові, що то її пес.
Минали дні, а після них завжди й невідворотно приходила ніч. Разом із нею невтомно поверталась і відьма, з кожною своєю облогою приносячи все нові й нові безумства. Ще донедавна він намагався стріляти з вікон, у марній надії прогнати те з двору. Робив він це майже наосліп — лемент, що тепер щоночі зчинявся надворі, був надто лиховісним, аби наближатись до вікон. А виглядати бодай здаля він більше не наважувався, бо вже одного разу хіба чудом не посивів, коли необачно це зробив.
Тепер козак тримав вікна намертво зачиненими, хоч і не пам’ятав, відколи. Може, минулого тижня, може, місяця, а може, й року. Плин часу перемішався й тепер здавався безладним, хаотичним вихором. Це точно сталось після того, як у прочинені ставні просунув голову віл і жалібно, людським голосом, попросив вийти й напоїти його.
Від безсонних ночей та напруження він змарнів — настільки, що інколи не впізнавав власне відображення. Тож він уникав усього, де міг ненароком себе побачити.
Одного дня, блукаючи поміж дворів, він почув, як недалеко хтось вовтузиться. Звуки нагадували сварку або бодай якусь із її родичок. Різки окрики прервались – ніби хтось затулив комусь рота. Джерело шуму відшукалось за найближчим парканом — у відчиненому свинарнику.
Нова пара допитливих зайвих очей не лишилась непоміченою. Покинувши будь-які справи, до дрижаків знайома йому жінка приснула прокльонами й поспішила геть. У свинарнику лишився лише корчмар, що винувато дивився на козака. Обтрусивши коліна та витерши рукавом рот, він провадив:
— Пане… не дивіться на мене так. Вам просто треба побачити її такою…якою вона є насправді…без прикрас…
Корчмар обірвався на півслові, бо побачив кошлатого пса — й відразу втік.
Та невблаганний час не жалував лише його одного – здавалось, що і її напір став поступово слабшати. Ті видива й жахи, від яких раніше стигла кров в жилах, зараз хіба заледь страхали. Відчуваючи це, кожна наступна ніч, крім безумства й тремтіння, наповнювала його твердістю та рішучості. Кожна нова химера здирала кірку з рани ураженої гордости. Ніякій бісівській сили його не зламати.
Навіть вдень, коли вони, як вже узвичаїлось, обмінювались прокльонами, вона заледве могла видушити з себе бодай декілька гідних уваги погроз. Та й ті тепер викликали у нього хіба надмінну, суху посмішку людини, що вже бачила попереду свою перемогу. Тепер її потуги підживлювали його нетерплячість якомога швидше за все поквитатись. Не вистачало лише іскри, лише слушної нагоди, що роздмухає пожежу його помсти.
Одного дня, вертаючись до хати, він помітив, як з-поміж дворів вилетів захеканий, сірий пес. Він мчав як навіжений, утікаючи від розлюченої до іскр в очах, розпатланої відьми. Варто було тому необачно запнутись на повороті, як жінка в кілька стрибків наздогнала його й затято пройшлась дрючком по ребрах. Пес заскавчав, і з пащі в нього вилетіли червоні коралі, котрі вона похапцем заховала собі за комір. Привітавшись прокльонами з козаком, вона відразу втратила до них обох інтерес і пішла до своїх справ.
Після цього сталась небувальщина: настав перший ранок, коли під його вікнами не було того клятого виття. Вийшовши опівдні на ганок, він із ще більшим подивом зустрів там пса, що зализував свої рани, котрих значно побільшало.
Козак дістав піштоля, ладен прикінчити цього ката, цього диявольського поплічника, та так і не зміг вистрелити. В увіп’ятих у нього з-під лоба собачих очах, окрім жалості, було щось іще. Щось значно глибше, тужливе, щось надто складне для простого собачого єства.
— Що, дісталось тобі? — гірко посміхнувся козак.
Пес у відповідь кивнув кошлатою мордою.
— Тьху, — оторопів той, — навіть пси замовлені в цьому проклятому місці.
Вони продовжували дивитись один на одного, аж раптом у думках козака вдарив грім.
— Та щоб мене чорти товкли! А чи ж ти пес узагалі?
У відповідь той мляво замотав хвостом.
— Може, я вже зовсім здурів… Так ти ж і не пес зовсім, так?
Собака спонукально гавкнув. Тепер, коли він із такою надією дивився на козака, складно було не помітити щось людське в тому притупленому звіриною личиною погляді.
— Ох, братчику… — скрушно заголосив чоловік. — А я й не зрозумів одразу, зло на тебе тримав. А виявилось, що вона й тебе теж мордує, як мене оце. А я все думав, чого на тебе те хлопське плем’я так вз’їлось. То вони перед нею плазують, так? Намагаються дошкулити тобі, аби ніде тобі було навіть притулитись. Й від мене, дияволські запроданці, тебе проганяли, аби й порятунку ніякого не було.
Пес, що ніби й став ліпше виглядати від цих слів, увесь час кивав у відповідь.
— Нічого, братичку, — він, з поваги, відсмикнув руку, коли та невільно потягнулась погладити кудлатого. — Помщусь я за тебе, за нас обох помщуся, от побачиш.
Козак на мить замислився.
— То нащо ти ті коралі вкрав?
***
Тепер усе перемінилось. Знаючи, що козак тепер має союзника й таємницю її викрито, відьма почала стерегтись. Замість зламати його волю, вона мала клопоту пильно охороняти джерело своєї сили. Бо супротивник її не покидав спроб ту викрасти, щодня шмигаючи псом у спробі підловити вдалий момент.
Одного дня, замість звичного маршруту поміж дворів, пес чомусь звернув на манівець, що вів до лісу. Той вивів їх до струмка, на протилежному березі якого виразно лисів клаптик втоптаної землі. Знадобилось неабияке терпіння та впертість, аби чоловік і пес порозумілись. Той просив прийти сюди вночі.
Та хай з якою диявольською потугою не жерли його серце сумніви, підживлені ще надто яскравими спогадами про те, що коїлось за дверима безсонячної пори, передсмак близької звитяги переміг. Причепурившись уперше за стільки часу, він став чекати ночі.
Підповзала північ, а довкола стояла тиша. Вперше солодкаві голоси не лились зі всіх щілин обложеної хати. Від раптового звуку він аж здригнувся, але, прислухавшись, зрозумів, що це чиясь кігтиста лапа шкрябає у двері.
Зібравшись із духом і з бамкаючим серцем, він переступив поріг і вже за кілька хвилин крався тим самим лісовим манівцем. Варто було їм наблизитись, як деревами застрибали мерехтливі, перекручені тіні. З того боку струмка, довкола величезної ватри, складеної ледь не з цілих колод, хтось чи щось кружляло в танку. Ці невідомі істоти викручувались і вихилялись так шалено, що зась було їх роздивитись. Лише згодом у їх химерних обрисах він розпізнав баранів, кіз, овець, що тримались за лапи й, стоячи на задніх, танцювали. Ніби відповідаючи їх ошаленілим рухам, ватра щоразу стріляла в повітря різнобарвними іскрами.
На іншому березі, недалеко від чагарів, де він ховався, лежала купка поскиданого одягу. З-під однієї плахти, з самого краю, червоніло кілька намистин коралів. Виждавши моменту, він вистрибнув зі свого сховку й схопив їх — і в ту ж мить скрикнув від болю: зрадливі гострі зуби вп’ялись йому в литку.
Зачувши зойк, звірі стрепенулись і стрибками кинулись до нього. Та, перш ніж огидні постаті встигли наблизитись, він смикнув нитку — й коралі, приснувши багряними краплями крові, розлетілись травою. Наступної миті чиєсь важке копито притисло його до землі.
Невдовзі з’явилась і розхристана відьма. Вона виїхала з лісової темряви верхи на здоровенному хрякові, якого поганяла лозиною.
— Дурень, я ж тобі казав… — сказала свиня голосом корчмаря, за що відразу отримала різку.
— Тихіше. Любий мій панночку, не думала, що ті коралі так тобі до вподоби, що ти наберешся духу прийти за ними в час буяння моєї сили. Яка прикрість, що порвались. Ну-ну, не засмучуйся — в мене ще інші є.
Вершниця потішено розсміялась.
— Але дійсно дурник. Хіба то великий секрет, що пес своїй господині завше вірний?
Вона погладила собаку, що саме тулився до її литки.
— Гордий, гоноровий, а впертий… прямо як баранець! Чи ні… Стій! Вигадала, — з насолодою сказала відьма й нахилилась для поцілунку.