Стерті імена

Цього просто не може бути! Марта не вірила своїм очам. Вона ще раз перегорнула книжку: аркуші були пустими.
Подекуди лишилися бліді заголовки з мальованими, закрутистими першими літерами. Текст вицвів, як пляма, яку залили засобом проти плям. На обгортці насилу можна було прочитати назву збірки казок, але два коротких слова – ім’я авторки зникло без слідів.
«Ти впевнена, що це та сама книжка?», – недовірливо спитала Сірша.
«Авжеж! Обгортка та сама, а текст як корова язиком злизала!» – Марта розгублено хлипнула носом і поправила окуляри.
«Хм», – сказала Сірша.
«Кілька бабусиних фото зникли з коробки у мене вдома, – випалила Марта, – і уяви собі, я не змогла знайти її прізвища в нашій бібліотечній картотеці! Як же так могло статися?
А наша керівниця відділу фольклору, дивлячись мені в очі, сказала, що не пам’ятає такого прізвища!»
«Може, й справді не пам’ятає?» – серйозно припустила Сірша.
«Як це? Вона ж проводила зустрічі бабусі Іди з читачами! Стільки малечі виросло на її казках. Пам’ятаєш, як ми у бабусі в гостях їли млинці з варенням із шишок. Ти ще сказала, що твоя улюблена казка з її збірки – про мудру мишу, і спитала, яка її улюблена. А вона відповіла, що найбільше любить про мандрівника-шукача».
«Щось таке, здається, було», – невпевнено пригадала Сірша.
«Невже ти забула її особливе варення? – розгублено писнула Марта і волоски на її хвостику стали дибки. – Але ж казки ти пам’ятаєш? Про мандрівника-шукача?»
«Це той, що збирав у свій вузлик якісь дивні речі?» – Сірша наморщила лоба.
«Ну ось, пам’ятаєш», – з полегшенням зітхнула Марта.
Вітерець ворушив глянцеве листя бузку, воно виблискувало на вечірньому сонці. На стовпі через дорогу ще яскравіше білів плакат, відбиваючи промені. Збоку можна було прочитати уривки слів: “Обере…, без…, надій…”
«Як тобі сказати, – задумливо почала Сірша, – Ми так викривлюємо події, коли їх згадуємо. Першого разу ти розповідаєш про факти. А далі вже розповідаєш і згадуєш ту свою розповідь, а не те, що реально відбулося. А коли розповідаєш уп’яте, то там може, вже домішалися наші сни чи вигадки».
«Знаєш що! – з серцем сказала Марта, ставлячи на стіл чашку. – Моя бабуся мені точно не наснилася. Не може ніхто просто зникнути безслідно».
«Правда? – Сірша підняла очі й пильно подивилися на подругу. – У мене тут поруч жив студент. Сусіди кажуть, одного разу, двоє постукали до нього в двері. Потім він з ними кудись пішов – і все, більше ніхто його не бачив. Не знаю, може, він просто переїхав.
А той ведучий новин, якого ми слухали торік, такий, зі смішною зачіскою? Він теж зник і більше не з’являється».
«Ну, ведучий… – Марта так рішуче розвела лапками, що штовхнула на підвіконні горщик з геранню. – Ти ж сама пам’ятаєш ті інтерв’ю. Хіба можна такі необережні питання ставити? Очевидно, що його просто забрали на прояснення, а потім зняли з новин, ось і все».
«Просто? Ну так, так. Якщо він повернувся з того прояснення, то добре. Але ж ніде про нього ні слова», – Сірша підперла підборіддя рукою і подивилася на Марту. Голки на лобі Сірші настовбурчилися. Вона нічого не питала – але ніби чекала на відповідь.
Марта знітилася. Вона відчула якийсь дискомфорт у животі. Буває так, коли робиш крок назад – а там неочікувано сходинка, і якусь мить ти відчуваєш під ногою пустоту.
«Не пишуть – значить, не треба писати. Є такі серйозні речі, в які не варто лізти не розбираючись, – повчально сказала Марта і знов жалібно хлипнула: – Але я не розумію, до чого тут моя бабуся Іда. Вона збирала звичайні казки для діточок, народні оповідки. Її вже дев’ять років нема на світі».
«А пам’ятаєш підручник з історії, за яким ми вчилися у старших класах? – раптом спитала Сірша. – Той, що відкриваєш і підіймаються піраміди, а біля підніжжя вітер пересипає пісок. Там ще були рамки на полях «А як на вашу думку?»
Я пробувала знайти той підручник, позайматися з племінницею. Ніде не знайшла. Ні в крамниці, ні у вашій бібліотеці».
«Він ще був з якоюсь технологічною помилкою, із нього розповзалися знаки питання», – пригадала Марта.
«Так, так! Чіплялися за олівці, а один всівся Ульрікові на носа» – посміхнулася Сірша.
«Ну от через ті знаки питання його й вилучили. Бо «обережність, безпека, надійність». Ти ж знаєш: зайві питання породжують сумніви, сумніви змушують порушувати правила, а де порушення правил – там порушення закону. Двадцять років тому хіба б я змогла велосипед залишити на ганку без нагляду? Його б уже не було. Просто страшно було жити!» – Марта дивувалася, як подруга не розуміє таких простих речей.
Сірша зітхнула і рішуче підвелася: «Я тобі ось що скажу: менше питань – міцніше сон. Я скип’ячу ще чаю».
***
Коли Марта вийшла на ганок, сонце ще не сіло. Вона вмостилася на сидінні велосипеду, розправила спідницю, обшиту мереживом, і покатила вулицею.
За алеєю тополь починався спуск до озера.
Раптом вона згадала, як весело було у дитинстві з’їхати спуском, піднявши лапки й не тримаючись за руль. Холодок пробіг спиною. Стільки ям траплялося на цій дорозі, а жодного разу не впала! Зараз дорога гладенька й доглянута.
Велосипед набирав швидкість, а спогад про дитячі пустощі не полишав Марту. Вона нерішуче підняла лапки над рулем – зовсім трошечки, щоб миттєво схопитися, якщо що. Вітер надув спідницю, вона дрібно тремтіла. У вухах гуділо, серце солодко співало десь під ребрами.
Зелений дорожній знак контроля обережності раптом пожовтішав, а потім став набирати помаранчевий колір. Марта перелякано вчепилася в руль, і знак повільно посвітлішав, але зеленим не став. Марта злегка натиснула ногою на гальмо, щоб зменшити швидкість, і контролер нарешті позеленішав.
«І що на мене найшло? – подумала Марта. – Як ми взагалі вижили в дитинстві без контроля обережності? Мокра плямка лишилася б від мене, якби я впала!» Вона стенула плечима, щоб відігнати від себе картину падіння і заспокоєно покотила далі.
***
Ранок підсвітив золотаві обої особливо радісним кольором. Сидячи у кріслі, Марта повільно тягнула каву з порцелянової чашечки й спостерігала, як у промені сонця кружляють порошинки.
Вихідний обіцяв маленькі радощі на кшталт прогулянки до парку, свіжих булочок у пекарні, вечора у кріслі з книгою. Марта вирішила, що не варто думати більше про те сумне і незрозуміле, що не можна осягнути.
Але почала вона з прибирання. Витираючи полиці, Марта відкривала обгортки книжок і дивилася, як над сторінками встають то неприступна фортеця серед скель, то ліхтар на темній вулиці: за стовпом ворушиться таємнича фігура. Не всі деталі книг вона пам’ятала, але живі картинки допомагали відразу пригадати настрій історії.
Коли прибиральне натхнення досягло найвищої точки, Марта дісталася останнього поверху шафи і всілася розбирати коробки, які давно там чекали.
Її шкільні зошити, малюнки, особливо цінні записки, що колись пурхали з парти на парту, вірно очікували, укриті пилом і забуттям. Марта гортала зошити, посміхаючися рядочкам своїх творів – і раптом з-поміж сторінок випав знак питання.
Він чорненьким черв’ячком нерухомо лежав на її світлій спідниці, і Марта відразу згадала вчорашнє нервове чаювання у Сірші.
Потім згадалася бабусина кімната. Марта читає вголос параграф з історії, а бабуся киває й посміхається: “І що ж, яка твоя думка? Це добре, що вас питають про вашу думку. Я сподіваюся, ви сперечаєтеся на уроках? На уроках історії та літератури обов’язково потрібно сперечатися!”
Марта обережно поклала знак питання на долоню, підійшла до вікна. На підвіконня капнула сльоза. Марта ухвалила рішення. Вона напише запит в Управління бібліотек.
Коли Марта домивала підлогу, в її голові вже крутилися уривки майбутнього листа.
“…Прошу повідомити, де наразі можна знайти збірки казок, укладені Ідою Брумс. Я маю право це знати не тільки як онука казкарки, але також як бібліотекарка….
Ні, “маю право” – так не можна. Бо раптом я не маю права? Хіба я читала ті закони?
Треба пояснити, що я маю кудись скерувати маленьких відвідувачів бібліотеки, якщо вони прийдуть по збірки казок. Саме цим я і обгрунтую!” – Марта вимила лапки й попрямувала до столу.
Коли згодом вона, тримаючи лівою лапкою паперовий пакет з булочками, правою сувала конверт у поштову скриню, то чомусь усе не могла потрапити в проріз. Ворон-поштар підняв голову за своїм склом і суворо подивився на неї. Марта нервово проковтнула слину і врешті-решт намацала щілину.
Щоб заспокоїтися, вона на ходу відкрила пакет і занурила туди носа. Аромат булочок був просто божественний, а знаки контролю обережності бадьоро зеленіли біля дороги.
***
Наступного дня Марта гортала книжки і відкладала деякі у стосик.
“А що ви робите?” – над спинкою м’якого оксамитового крісла виросли спочатку гострі вушка, за ними допитливі оченята.
“Готую підбірку про міфи південних народів. Тих, що живуть у спекотних країнах, знаєш?” – лагідно відповіла Марта.
“Авжеж, там ще бігають голими і полюють зі списами на тигрів, – вушка були дуже обізнані. – А розкрийте цю книжку! Вона така помаранчева, як мій светр”.
Марта відкрила обгортку: з-поміж тропічної зелені визирнув плямистий звір. Марта дуже любила свою роботу: що може бути прекраснішим, ніж відкривати малечі нові неймовірні світи!
Застукотіли кроки: Керівниця фольклорного відділу привіталася і сказала щось ввічливе про погоду. Марта відповіла прохолодно, а маленький ягуарчик з книжки загарчав на керівницю. Та піджала губи й хлопнула дверима свого кабінету.
Марта посміхнулася ягуарчику. Ось-ось вона отримає відповідь на листа – і їм доведеться згадати бабусине прізвище. Ця дурна плутанина завершиться, і бабусині збірки повернуть до бібліотеки!
***
Вона побачила його через два дні у бібліотеці, проходячи стійку з лоточками для документів. Папірець з її іменем і посадою. Короткий, сухий текст повідомляв, що Марті необхідно зайти сьогодні на вулицю Безпеки, 11, у восьмий кабінет.
Над аркушем підіймалася старовинна будівля з темної цегли, над нею швидко бігли сірі хмари. Всі в місті знали, що це за будівля, і коли ходили повз, випростовувалися й підтягувалися, виявляючи глибоку шану до складної роботи тих, хто був всередині.
Марта схопила папірець, притиснула до живота і озирнулася. Колежанки сиділи за столами, не піднімаючи очей, але Марта знала: вони вже бачили аркуш. І через це здавалося, що між Мартою і спинами колежанок було не три метри повітря, а нездоланна прірва.
Вона вийшла в читальний зал. Він виглядав рідним і буденним, оксамитові крісла лисніли, паркет блищав. Порядок порушувала лише помаранчева ниточка, прив’язана до пальми.
Марта була в залі на своєму місці, як ручка, прикріплена до стійки реєстрації.
А що як раптом її завтра тут не буде? І більше ніколи не буде? А пальма так само стирчатиме з діжки, і стоятимуть стелажі. Може вона тут чужа і випадкова, як ця нитка на пальмі? Чи згадає про неї хтось? Марта уявила, як її фото на стенді “Наші працівники” розпливається і зовсім зникає.
Марта вийшла на вулицю. Може, повернути на вокзал і поїхати кудись? У заміський будиночок. Або ще далі, до моря, а там сісти на корабель.
“Чого я боюся? Хіба я зробила щось дурне?” – вона з викликом подивилася на зелений контрольний знак, вчепилась пальцями в сумочку і покрокувала на вулицю Безпеки.
За стійкою на вході сидів вусань. Марта показала свій папірець, і вуса кивнули їй у бік коридора направо.
Коли прийшла черга Марти, на ватяних лапах вона піднялася і зайшла у двері. У того, хто сидів за столом, був довгий сірий ніс і сірий гладенький костюм. З-під губи визирали два передні зуби. Чорні очі-намистинки, ніби зроблені з гематиту, уп’ялися в Марту.
Ніс кивнув їй на крісло біля столу. Гематитові намистинки були напівприкриті повіками, а все одно Марта відчувала себе нанизаною на цей погляд, ніби на два дротики.
За вікном ворушилися кущі троянд. Троянди дихали вітром, а тут, за склом, повітря стояло, як вода в акваріумі. Марта раптом подумала, що для господаря цей кабінет так само буденний, як для неї – читальний зал.
Марта глибоко вдихнула, але довгоносий заговорив першим: “То ви зацікавилися тим, чому деякі книги більше не в доступі читачів бібліотеки?”
Отак відразу, не привітавшися, не назвавшися. Втім тон наче був люб’язним.
“Так”, – попри старання у Марти вийшов жалюгідний писк.
“Це добре, що ви дбаєте про те, щоб дітлахи мали доступ до широкого асортименту літератури”, – голос прозвучав м’якше, ніби округлився. “Але варто враховувати, що не всі книги однаково корисні молодому поколінню”, – в голосі з’явилися гострі кути, як у малюнку кардіограми. “Ви ж пам’ятаєте про обережність, безпеку і надійність, на яких тримається не тільки наша державна система, а й система виховання”.
“Так, але… – Марта пару разів схопила ртом повітря, як рибка, викинута на берег. Вона намагалася зібрати докупи свої аргументи, – Але я подумала про народну творчість. Вона корисна… Це ж народна мудрість, розумієте…”
“Боже, що я мелю, – подумала Марта, – чому я говорю, як п’ятикласниця”.
“Ви гадаєте, що народ не може помилятися?” – в останніх словах прозвучала чи то стурбована нотка.
“Ну… Помилятися може, – Марта розуміла, що несе дурню, але сказати, що помилки тут взагалі ні до чого, їй було не під силу. – Але ж ми маємо… тобто мені здається, що ми маємо знати своє коріння. Про що думали і мріяли наші предки”.
“Наші предки жили в хатах і нірках із земляною підлогою. Вони думали переважно про те, як здобути поїсти. Вони не мали бібліотек і трамваїв. Їм жилося голодно, холодно й небезпечно. Ви справді вважаєте, що вони могли написати щось мудріше, ніж зараз пишемо ми?”
Рипнули двері позаду. До кабінету тихо ввійшла жінка, поклала на стіл стосик паперів і вийшла. Тим часом Марта збиралася з духом для своєї останньої промови.
“Вибачте, я ще хотіла спитати… Справа в тому, що дивним чином у мене зникли фотографії моєї бабусі. З нашого особистого, сімейного архіву. Я навіть не знаю, але, може, ви могли б підказати…”
Носатий встав і повільно обійшов Марту. Її плечі закам’яніли, лапки затремтіли. Нащо він мовчки стоїть у неї за спиною? Зрештою почувся шурхіт: довгоносий просто щільніше причинив двері.
Сів, склав на столі лапки й заговорив: “Якщо загубилося щось важливе, воно обов’язково відшукається. Але вам варто замислитися, чи всі питання варто ставити, і чи всі архіви важливі. Для безпечного життя сьогодні іноді варто відкинути минуле”, – останні два слова довгоносий вимовив майже по складах, натиснувши на “-ле”. Кути “кардіограми” були такими гострими, що здавалося, можна порізатися.
“Вам, як бібліотекарці, яка працює з дітьми, особливо корисно це знати”.
На його обличчі розповзлася усмішка. Не дуже мила, а два передні зуби і поготів її псували. Марта покивала.
“На все добре. Не забувайте про обережність”.
Марта писнула: “На все добре!” – і не пам’ятаючи себе вискочила за двері.
Лише на вулиці вона отямилася і усвідомила, що хтось до неї говорить. Марта озирнулася: рудохвостий поправляв на носі окуляри зі зламаною дужкою.
“Вибачте, відчинялися двері, і я випадково почув щось про зниклі світлини. Мені спало на думку, що я можу вам допомогти. Але бачте, я чекаю на чергу, нема часу… Давайте з вами зустрінемося сьогодні ввечері в парку, біля каси атракціонів”.
Марта ледь дихала: “Може завтра?”
“Ні-ні, хтозна що буде завтра. Сьогодні чекатиму на вас о восьмій!” – він стиснув на прощання її лапку своєю, ніби запевняв у необхідності зустрічі і, згорбившися, побіг назад у будівлю.
Марта теж рушила так швидко, що аж спіткнулася. Небо було блакитним, вітерець – свіжим, немов ковток води у спеку. Ніколи в житті Марта не відчувала такого невимовного полегшення. Потроху вона знову ставала тією безтурботною Мартою, яка захоплено обирала малечі книжки і старанно витирала пил із порцеляни.
***
Увечері Марті найменше хотілося залишати дім. Сама не знаючи, чому це робить, вона натягнула черевики й попленталася в парк.
Рудохвостий стояв під ліхтарем, нервово озираючись і притискаючи до грудей якийсь пакунок. Прогулянка алеєю з ним була зовсім короткою.
“Я ходжу на прояснення вже котрий місяць. Ми з другом, теж художником… Так-так, – кивнув він на погляд Марти, – я художник. Ми влаштували виставку. Живі картини за сучасними технологіями, Про замкненість, пошук, свободу…
Але кажуть, там щось не те з обережністю. Я кажу: сила творчості в тому, щоб спонукати глядача замислюватися. А вони мені: глядач не мусить замислюватися надто глибоко, це небезпечно.
Мій друг після першого прояснення не повернувся, – рудохвостий шмигнув носом і поправив окуляри на переніссі вільною лапою. – У нього дружина, синочок. Біда… А я ось ходжу до них регулярно, як на роботу”.
Одного разу прояснювача рудохвостого викликали кудись із кабінету. Він відкрив блокнот на столі, сподіваючись знайти там щось про друга. Але це виявилася книга, а не блокнот. Коли повернувся прояснювач, безпечніше було сховати її під пальто, ніж класти на стіл. Так вона і опинилася у рудохвостого.
“У цій книзі є про стирання імен, – поспіхом розповідав він. – Кожен з нас залишає по собі відбитки, коли йде з життя. Вірш поета і дитячий малюнок. Зім’ятий трамвайний квиток і залишки чаю в склянці. І навіть спогади – їх теж можна намацати.
У тих, – він ткнув пальцем вбік, вочевидь маючи на увазі цегляну будівлю, де вони побували вранці. – У тих є можливість потрапити у світ цих відбитків. Простір, де можна побачити мережу всіх плямок, слідочків, які ти залишив по собі. І стерти, наче їх не було.
І вони це роблять. Якщо ті сліди, на їхню думку, стають на ваді “обережності”, – співрозмовник Марти зловісно гмикнув.
“Але якщо слідів багато або вони глибокі, вони стираються не повністю. Їх можна відновити, – рудохвостий зупинився, повернувся до Марти й простягнув їй пакунок. – Візьміть. Там усе написано”.
Пишний хвіст майнув у колі ліхтаря і зник у темряві.
***
Перші сторінки Марта проглядала бігцем, але деякі абзаци вбирали погляд і змушували перечитувати їх знов і знов.
Марта насилу продиралася через напівзрозумілі слова на кшталт “наратив” та “архетип”, але аркуш за аркушем перед нею розкривалася картина світу тих, хто казав “не всі книги однаково корисні”. Не всі книги, не всі думки, не всі емоції. Автори воліли б відрізати зайве, як садівник стриже кущ, формуючи з нього ідеальну сферу.
Надто складні питання, надто сильні пристрасті, надто вільний розум – усе мало під ножицями полетіти на землю, зів’янути й засохнути.
За кількадесят сторінок Марті стало моторошно: а чи всі думки в її голові, мрії та прагнення належать їй? Якби не миготіння контрольних знаків, не правила обережності, написані на кожному кроці – може вона була б зовсім іншою Мартою? Сильнішою, яскравішою, мудрішою?
А всі інші? Чи розуміє Сірша, чого вартує їм обережність, безпека і надійність? Чи усвідомлюють її колежанки, що книжки зникають не просто так?
Марта згадала ведучого, доля якого канула в лякаюче безвістя. Всі його бачили і знали. Але ніхто не ставить зайвих питань. Марті знову почувся посвист ножиць садівника над рядком мовчазних сферичних кущів.
Марта дісталася до стирання імен. З написаного було зрозуміло, що втручатися у світ “слідів” небезпечно. Мережі “відбитків” різних людей пронизують одна одну; стираючи одну сітку, можна порушити інші. Автори книги закликали вдаватися до цього методу лише в разі крайньої необхідності.
Главу про відновлення імені Марта читала затамувавши дихання. Для цього потрібні були збережені сліди і глибокі спогади. Саме від цього залежав успіх заходу.
Дочитавши книгу, Марта закрила її, встала й заходила кімнатою.
Для відновлення потрібно було зібрати все, що стосувалося бабусі, в “меморіальному відділі”. А далі писати її ім’я і зосереджуватися на спогадах про неї. На чому писати? Скільки разів? Відповіді на це у книзі не було. Вона вочевидь складалася не для того, хто збирався відновити ім’я своєї бабусі.
Марта гарячково почала перебирати в голові бабусині “сліди”. Сторінки книжки були вже геть чисті, але десь мав бути ящик із бабусиними речами: намистами й ручним годинником, керамічними свищиками з експедицій. Проте скільки Марта не нишпорила полицями, “бабусиної” коробки не було ніде. Вона знайшла тільки половинку розбитого горобчика.
Марта сіла на диван і схопилася лапками за голову. Врешті-решт вона прийшла до рішення: потрібно якомога точніше пригадати найцікавішу бабусину казку. Оце й будуть найглибші сліди.
***
Чого Марта ніяк не очікувала – так це того, що не зможе пригадати казку про Мандрівника-Шукача. Найкраще вона пам’ятала образ Мандрівника-Шукача, який піднімався колись над сторінками її видання: жовтий крислатий капелюх із пером і жовті чоботи, сяюча посмішка і блискіт сережки в одному вусі
Вона пам’ятала, що він заходив у стрічні будинки, збирав якісь дивні речі, як казала Сірша. Що йому загрожувала небезпека, але врешті-решт усе склалося якнайкраще. Ось і все. Жодних деталей.
Марта була впевнена, що варто згадати, що він збирав – і сюжет знайдеться. Але скільки вона не силилася, вона не могла пригадати більше нічого значущого.
Після трьох днів безрезультатних зусиль помаранчева шерстинка на пальмі підказала Марті наступний крок. Діти! Хтось із малечі має пам’ятати бабусину збірку.
Реєстр читачів допоміг Марті вирахувати тих, хто найчастіше брав казки. Марта відправила їм листівки з призначенням зустрічі для підготовки до Дня казки. Бібліотека часто залучала активних читачів до підготовки заходів, тож зайвих питань це не мало викликати.
У призначений день у маленькому залі навколо Марти зібралися шість пар зацікавлених очисьок і допитливих носів. Вперше перед зустріччю з дітьми її лапки трохи тремтіли.
Марта почала розмову про те, чи завжди казки мудрі, і чи буває навпаки. Вона зловила себе на думці, що вона говорить із дітьми питаннями, а вони радо відповідають.
“Вам, як бібліотекарці, варто замислитися, чи всі питання варто ставити і чи всі архіви важливі” – ніби долинув до неї голос довгоносого. Марта здригнулася, а зелений контролер на перехресті за вікном пожовтішав. Вочевидь, хтось не дотримався правил дорожного руху.
Марта повернулася до дітей: “А тепер мені потрібна ваша допомога. Заодно перевіримо, наскільки добре ви знаєте казки! Отже, жовтий крислатий капелюх із пером. Жовті чоботи та сережка у вусі – хто це?”
“Мандрівник-шукач!” – упевнений голосок належав гострим вушкам, які вже виказали колись обізнаність про полювання зі списами на тигрів у південних народів.
Вперше за останні тижні Марта відчула справжнє піднесення.
На прохання пригадати, що саме збирав чоловік у жовтому капелюсі, діти почали накидувати варіанти.
Марта все записувала крейдою на дошці: гудзики, гриби, самоцвіти. Сонечка, щоб запускати в небо, кульбабки, щоб набити подушку. Палки й шишки. Іграшки дітей, які виросли, і павучки, яких господині виганяли віниками з будинків.
Марта писала і все більше розгублювалася: вона не могла визначити, що з цього правда, а що ні. Зі спроб відбудувати сюжет казки у них вийшло не набагато більше, ніж у самої Марти: Мандрівника хотіли образити якісь поганці, але він усіх переміг. Звісно, за допомогою зібраних предметів і врятованих павучків.
У Марти закралися сумніви: чи не прийшли ці павучки-помічники з інших казок? Спантеличена, вона подякувала дітям і відпустила їх додому.
***
Питання “Меморіального відділу” вирішилося само собою, просто в їдальні бібліотеки.
З розмови двох за сусіднім столиком Марта зрозуміла, що відділ із такою назвою був в архіві. Архів знаходився у їхньому підвалі, на вході завжди був охоронець.
І просто там у їдальні, Марта раптом усвідомила, що знає, як пробратися в архів повз охоронця. Ложка завмерла у її лапці, а ніс пересох, коли вона згадала, як пів року тому супроводжувала будівлею робітників, які чистили вентиляційну систему. Копія мапи цієї системи мала і зараз лежати десь удома серед прочитаних газет.
Марта навіть пішла з роботи раніше, щоб пошвидше перебрати папери в коморі. Коли вона чекала на перехресті, доки проїдуть машини, її хвостик посмикувався від нетерпіння. Контролер поруч пожовтішав. Марта проковтнула слину: невже це через неї?
Мапа була на місці, в коморі, серед паперів. Марта не вірила своїй удачі. Ось вони, жирними лініями позначені великі вентиляційні канали, якими пролазили чистильщики. Ці лінії поєднували купу приміщень, зокрема й підвал.
Марта поклала на стіл книгу з чистими сторінками. Поруч – розбитого свищика. Подумала і туди ж склала в’язану скатертину: там точно були цілі рядочки, сплетені бабусею, яка виправляла Мартині помилки. Не густо.
Марта взяла зошит і записала все, що згадалося з зустрічі з дітьми. Коли Марта сумнівалася в написаному, вона ставила поруч у дужках знак питання. Зрештою ці знаки постали ледь не на кожному рядку.
План Марти здавався приреченим, але відступити вона вже не могла.
***
Проникнення до архіву Марта призначила на п’ятницю, чомусь їй здавалося, що охоронець буде менш пильним.
За тиждень, що пройшов до вихідних, Марта звикла, що котрОлери жовтішали, якщо вона стояла біля них більше ніж пів хвилини. Вона вже не сумнівалася, що це має відношення до її злочинного наміру.
У п’ятницю, коли двері зачинилися за останньою колежанкою, Марта перевдяглася й натягнула наплічник. Трохи часу й пішло на прибирання вентиляційної решітки – і Марта почала свій повзучий шлях прихованими ходами.
Марта добре пам’ятала всі кабінети, кожен плакат і кожну квітку в горщику – це допомагало орієнтуватися.
Коли Марта проповзала там, де за її припущенням, мав сидіти охоронець, вона намагалася не дихати. На волю вона вибралася якомога далі від нього. Марті так хотілося нарешті прийняти вертикальне положення, що вона не підхопила вчасно решітку – та бамкнула об підлогу.
Марту охопив жах. Вона завмерла, не в силах рухатися. Але на щастя, охоронець нічого не почув.
Скільки часу Марта плутала коридорами – вона не могла сказати. Серце билося так, що кожна хвилина тягнулася як вічність. Але врешті-решт вона опинилася перед дверима із написом “Меморіальний відділ”.
Марта поглянула на двері – і серце її впало: на них не було ручки, лише замкова щілина. Втрачаючи надію, Марта притулила долоньку до дверей – і ті відчинилася самі собою.
Посередині стояв дерев’яний стільчик, а на ньому – гасова лампа і сірники. Марта засвітила лампу і причинила за собою двері.
Коли Марта витягала з наплічника бабусині речі, їй здавалося, що це сон. Ось її лапки у свіжих подряпинах і павутинні, а ось біла накрохмалена скатертина – тут, у цьому дивному місці, у світлі гасової лампи. Що вона, Марта тут робить, далеко від свого затишного ліжка?
Марта почала писати в зошиті ім’я бабусі Іди. Списавши цілу сторінку, вона хотіла почати читати, як очі її округлилися: навколо неї з’явилося інше світло, що не мало стосунку до лампи.
У повітрі крутилися сяючі порошинки, сплітались у довгі кучеряві нитки й знову розпадались. Марта спостерігала за ними деякий час, потім кашлянула і почала читати.
“Мандрівник-Шукач з’являвся завжди неочікувано, і всі йому раділи. Коли він гостював у когось, господарю тоді щастило в усіх справах. Коли Мандрівник залишав село, він чимало забирав із собою в торбині, але ніхто з селян не відчував, що щось втратив”.
Марта підняла голову. Ниточок було вже багато, вони спліталися у мерехтливу тканину, і в цій тканині Марта побачила знайомий силует у капелюсі.
Ще кілька фраз із зошита прозвучали, як казка, а далі йшли самі лише гіпотези.
Марта запнулася, кілька разів вдихнула й видихнула і почала перераховувати речі, які на думку дітей, збирав Мандрівник: “…яскраві скельця, самотні шкарпетки, відрізане під час стрижки волосся… чашки з відбитиму ручками, квіти й пухнастий рогоз…” Коли Марта дійшла до павучків, які дивом врятувалися від віника, вона почула сміх.
Марту наче вдарило током: це був бабусин сміх. Сяючий образ Мандрівника розпався на ниточки, і вони знову сплелися в обличчя, яке Марта одразу ж упізнала: бабусина посмішка, її зачіска, її очі.
Сміх стих і почувся голос:
“Так-так, саме це він і збирав! Хоча в казці таких подробиць не було, але впевнена, якщо розібрати, як слід, його торбу, ми б знайшли саме це.
У казці говорилося, що він збирав те, чого люди боялися і не вміли застосовувати. Непотрібні речі і почуття, сум і злість, сумніви й тривогу, дитячий досвід, до якого роками ніхто не звертався, пісні і казки з поганим кінцем.
У його мішку все перемішувалося і просочувалося його власною радістю, мудрістю й любов’ю до життя. Все ставало на свої місця і складалося в неймовірні історії.
Вони були такі сильні, що могли затягти у своє коло що завгодно.
Коли Мандрівнику довелося битися з драконом – дракон став часткою історії. Коли цар хотів відрубати йому голову – і цар потрапив у його мішок. Але він їх відпускав, варто було їм добре прочитати свою історію і все усвідомити.
Зрештою ніхто не захотів більше з ним зв’язуватися. Так найслабший, той, хто збирав сміття, став найсильнішим”.
Мерехтіння в повітрі було таким прекрасним, бабусина посмішка такою рідною і лагідною, що Марта подумала, що вона назавжди хотіла б залишитися тут, у цій кімнаті.
В цю саму мить Мартина найкраща подруга Сірша відчула у себе в роті смак варення з шишок і замислилася, згадуючи дитинство.
Гостровухий хлопчик у себе вдома зняв помаранчевий светрик і забрався під ковдру. Засинаючи, він побачив дракона, приборканого беззбройним хлопцем у жовтому капелюсі. “Це ж треба! – подумав малий. – Ні меча, ні навіть якогось списа. Виявляється і так буває”.
А керівниця відділу фольклору бібліотеки похнюпилася над своїм вечірнім чаєм. Їй на очі трапився список літератури, за яким навчалася її онучка кілька років тому, і керівниця раптом усвідомила, що третини цих імен більше не знайдеш у їхній бібліотеці. Вони зникали повільно, не залишаючи слідів, і зараз керівниця вперше подумала про це, як про болісну втрату.
Доки вона про це думала, у духовці підгоріло печиво. Довелося відкрити вікно. Запах горілого тіста помалу залишав кухню, і керівниця відчувала, що так само залишає її внутрішній відчуття безпеки й надійності.
Натомість з’явилася негаснуча тривога. А разом із нею зернятко думки про те, що добре було б якось це змінити.
***
Через день у двері Марти постукали. Але стукіт цей почув лише павук, який мирно відпочивав у своєму гамаку за холодильником. Стукали завзято, друзі так не стукають. Врешті-решт двері були зламані, але Марта про це не дізналася. 
Вона спиралася на поруччя і дивилася на зелені хвилі далеко внизу. Палуба сяяла на сонці, причал віддалявся. Марта спустилася в каюту, забралася на ліжечко й витягла книжку.