Прядиво долі

В тонких долонях темна, довга нить,
Підсвічує її холодне світло,
А десь ховає вічність у блакить,
А десь холодні вітри виють гірко.

Застиглі долі в крапельках життя,
В тугі канати зв’яжуть її пальці,
То скільки їх ще піде в небуття,
То скільки ще продовжать як вигнанці.

Горить свіча у просторі тьмянім,
Як теплий воск стікА, стікають смертні долі,
Господарка і власниця життя,
Мокош – цариця снів і колискових.

Вона не рве. Вона лишає знак,
На згадку вузол, як на пуповині.
Дівочі руки виплетуть життя,
Що відзеркалить у її сльозині.