ШЛЯХНИК

У присмеркову пору з’являється Шляхник,
Під місяцем він ходить, мов тінь і без лиця,
Його слідів не видно, а погляд в ночі зник,
Немовби час торкає цю землю без кінця.

Не бачить він удень, світанки всі прозорі,
Та кожен раз завжди він світло оминає,
Бо знає стежки ті, де спочивають зорі
І чує крики тих, хто тут не проживає.

Ще, кажуть, він колись був хлопчиком із глини,
Який ожив від чаду обпалених степів.
Носив він людям сни і рятував родини,
Аж поки сам окремо не заблукав між снів.

Тепер він ходить ніччю, збираючи думки,
Складає їх в мішечки з сірого туману,
Одного разу щоби їх повернути тим,
Кого ввели гріхи в приречену оману.

І тільки один раз на сто років найважчих
Шляхник може підвести голову до вітру,
Щоби згадати, що він був колись потрібним,
Що вмів ходити шляхом, не лишати сліду.

Та мить минає — знов він тінь на повороті.
Та тінь, що зберігає світ від неподобства.
Шляхник здатен на те, щоб проковтнути зорі
І показати смертним своє первородство.