Віталій Гончарук – Поляна Яна

(Багато часу вже пройшло.
Коли усе це тут було,
Багато що змінилось в світі –
Повиростали малі діти,
Багато витекло води,
Повисихали береги,
Старі дерева похилились,
Малі – зеленим листям вкрились,
Та старі люди пам’ятають
І деколи розповідають …)
*
В старій хатині, край села,
Сім’я із двох людей була,
Обоє гарні, працьовиті,
Спільною мрією обвиті,
І ніби дружньо вони жили,
Не лінувались, не сварились,
Та очі в них були сумні
Від того, що вони самі,
Від того, що дітей не мали –
Не було сенсу жити далі.
Всюди удвох вони бували,
Врожай збирали, працювали,
Щовечора вони молились,
У Бога діточок просили,
Щоб він послав їм дитинча,
І стало радісним життя.
*
За те, що вірили вони
Й надіялись на свої сни,
І вірили у божу силу
Їм дав Господь малу дитину,
В простій хатині, край села,
Родилось миле немовля,
Коли на небі зорі були –
Всі перший раз його почули.
Родився хлопчик, богатир –
Батькам на радість і на мир,
Щасливі всі, батько і мати,
Почали сина Яном звати,
Вони дітей зовсім не мали,
Тому їх радість меж не знала,
І дякували вони Богу,
Що дав дитину їм здорову.
*
Пливе за часом рік за роком,
Вже Ян маленьким ходить кроком,
Гусей на березі пасе,
І їсти коровам несе,
Вже не маленький – дев’ять років,
Росте здоровим і високим,
Батькам завжди допомагає,
Із татом в лісі хмиз збирає,
На полювання разом ходять,
Й працюють часто на городі,
Допомагає в господарстві,
І прибирають разом в хаті.
Батьки всього навчають сина,
Щоб з нього виросла людина,
Навчають Бога шанувати,
Добро і правду пам’ятати,
І в горі друзів не кидати,
І старших всюди поважати,
Що слід боятися гріха,
Бо окрім тіла є душа,
І пам’ятати,що ми всі
З одного тіста на землі.
*
Яну сімнадцять літ спливало,
Як його батька вже не стало,
Залишилась старенька мати,
Та чи надовго її хватить,
Бо після смерті чоловіка
Змінилась дуже вона різко,
Від дум щоденних і тривожних
У грудях знов болить і колить.
За роком рік – життя іде,
Хтось помирає, хтось живе,
У Яна захворіла мати,
Вже другий день не може встати,
Зранку до вечора лежить
І у гарячці вся тремтить,
Не їсть, не п’є,не розмовляє,
Повільно чахне і згасає.
Від неї не відходить Ян,
Та що він зробить в хаті сам,
Нема грошей,щоб лікувати,
І помирає його мати.
*
Одному тяжко в світі жити,
Нема до кого притулитись,
Нема кому розповісти
Про свої мрії і про сни,
Так тяжко бути сиротою,
Боліти тілом і душою,
І відчувати серед всіх
Чужим і непотрібним скрізь,
Ніхто тебе не зрозуміє,
І добрим словом не зігріє,
Кому потрібен сирота,
Якщо у нього біднота,
І за душою ні гроша
У того сироти нема.
Ніхто тебе не привітає,
Ніхто уваги не звертає,
Ніхто тебе і не почує,
Бо для усіх ти не існуєш,
Для всіх тебе просто нема,
Бо ти бідняк і сирота.
*
Гуляє вітер по селі,
Зриває листя із дерев,
Біль і тривога на душі
У Яна були відтепер.
Пройшли роки, пройшло дитинство –
І не один рік Ян вже сам,
На білім світі залишився,
Але не здався долі Ян.
Сам доглядав за господарством,
Зранку до ночі працював,
І віддавав усього праці,
І сам себе не шкодував,
Бо у роботі забувався,
Що він один, зовсім один,
На зло усім він не здавався,
Шукаючи мільйон причин –
Копав город, садив картоплю,
Косив, носив, і пас гусей,
Не помічаючи, потроху
Як віддалявся від людей.
Нікуди, майже, не виходив,
Що нового в селі було,
Що діється навколо нього –
Це не цікавило його,
Він жив своїм життям й не думав,
Що буде завтра, чи колись,
І що надіятись на чудо,
Не вистачить,напевно,сил.
*
Одного разу, перед сном,
Ян вирішив пройтись селом,
Щоб розігнати біль думок
Під світлом золотих зірок,
Щоб загубитись в темноті
Від долі і від бід своїх,
І щоб забути ненадовго,
Своє безсоння від тривоги.
Дивився він у небо сумно,
І згадував свій час минулий,
Як довго й часто мріяв він
Торкнутися руками зір,
Коли малий був і лежав
Серед густих пахучих трав,
Зорю він мріяв відшукати –
Своє бажання загадати,
А що тепер, як жити далі,
Коли нікого вже немає?…
*
Перед порою весняною
Ян вирішив у ліс піти,
Помилуватися красою,
І, може, проліски знайти,
Нема кому їх дарувати –

Для чого день йому новий,
Якщо у ньому він один,
Для чого місяць,зорі й небо,
Йому всього цього не треба,
Для чого йому таке щастя,
Якщо із ним немає Насті,
Для чого йому світлі ночі,
Якщо в сльозах у нього очі,
Для чого серце в грудях б’є,
Коли йому тут все чуже,
Для чого думи в голові,
Коли нестерпні усі дні,
Коли нема бажання жити,
І знов життя своє любити,
Не їв, не спав, не говорив,
А тільки спогадами жив,
Давно він ніби онімів,
Від тої болі і тих днів.
*
Одного разу, на світанку,
Коли ще місяць в небі спав,
Він вже проснувся і вмивався,
І речі у мішок складав,
Закривши двері за собою,
Присів він на доріжку сам,
І крок за кроком по дорозі,
Він вийшов з сонного села,
На горизонті притомився
І озирнувся на село,
І на хвилинку зупинився,
Обвів очима і пішов…
Четвертий день гриміло небо,
Темніло, й плакали дощі,
І нагиналися дерева,
Й торкалися гіллям землі,
І вітер дув, як навіжений
І хмари гнав страшні кудись,
І сонце було полоненим
У цих страшних й могутніх сил.
А Ян ховався під дерева,
Й від холоду увесь тремтів,
Думками линув вище неба,
І “Отченаш” він шепотів.
Ревав у лісі ураган,
І чорне небо все гуло,
Від нього заховався Ян
В старому дубі, у дупло,
І ніби розкололось небо,
Земля тремтіла і гула,
І падали старі дерева,
Ламаючи своє гілля,
І вітер рвав, підносив листя,
Жбурлявся ним куди хотів,
І всі живі в лісі тряслися,
Коли вогнем кидався грім …
*
Пройшли роки, забули Яна,
Куди пропав – ніхто не знає,
Ніхто не бачив вже давно
Сумного погляду його,
Куди пішов? Де зупинився? –
Ніби крізь землю провалився.
Казали, ніби, він втопився,
Й на дні навіки залишився,
І що знайшов нарешті спокій,
У річці бистрій і глибокій
Казали – грім його забив,
Бо в лісі у грозу ходив,
Казали – до цих пір живе,
Ховаючись у лісі десь,
І за багато років в лісі
Він вивчив мову різних звірів,
Що він також вже звіром став
Серед густих, високих трав,
Що він не спить там взагалі,
Охороняючи свій ліс.
*
В селі всі тихо говорили,
Що в лісі є нечиста сила,
І що вже не одну людину
Вона у хащах загубила,
І не одного заманила
І в болотах похоронила,
Хтось говорив, як він сам чув –
У лісі дивний голос був,
Хтось, ніби, кличе помогти
І в середину лісу йти.
Хтось чув дитячі голоси
І поспішав допомогти,
А потім в лісі пропадав,
І навіть слід його зникав,
А хтось казав, що в лісі демон,
Невидимий і здоровенний,
Живе у лісі і блукає,
І людські душі забирає,
Він ліс туманом покриває,
І сонце тінню закриває,
Перед очима всюди ходить,
І зрозуму людей він зводить.
Те місце звірі обминають,
Там навіть птахи не літають,
Там заросло травою все,
І темно навіть в білий день.
*
Казали – ясно зорі світять
На ту поляну, що є в лісі,
І через це там видно тінь
Якихось неземних створінь,
Казали, ніби, там вогні
Хтось бачив в лісі у ночі,
Вони горіли й віддалялись
І в іншому місці з’являлись.
Казали – там живе примара,
Здалека схожа так на Яна,
Вона з’являється весною
І страх приводить за собою.
Струмок на тій поляні є,
Примара з нього воду п’є,
Вона поляною гуляє,
І ніби проліски шукає,
І хто вже попадав туди –
Там залишався назавжди,
Іти боялись в місце те,
Казали, що там смерть живе,
Що по ночах вона літає
Й косою гострою махає.
*
Обходити почали люди,
Той ліс і того, хто там блудить,
Ніхто вже там не полював,
І більше хмизу не збирав,
І заросли там всі стежки,
Які колись у ліс вели,
Позаростали всі дерева,
Зробився ліс густим і темним,
Старе гілля й широке листя
Ховають й досі таємницю.
Там, кажуть, деколи буває,
Хтось ніби плаче і ридає,
Тяжкий і довгий чути стогін,
Ніби по листю там хтось ходить,
Казали,ніби, чути сміх,
І особливо навесні,
Коли вже проліски кругом –
Той голос чути за селом.
*
У лісі,кажуть,є поляна
Засіяна всіма квітками,
Ніби сюди їх хтось приносить,
І на поляні тій розводить,
І розростаються ті квіти,
І запах їх розносить вітер.
Їх аромат такий п’янкий,
Що й відірватись нема сил,
І люди розум свій втрачають,
Ідуть у ліс і їх шукають,
І не один вже там пропав,
Хто ту поляну відшукав.
В селі почали говорити,
Що це так Ян почав робити,
Щоб не порушували спокій,
Який душа знайшла його тут,
І щоб ніхто тут не блукав
Й свою любов не зустрічав,
Бо краще вмерти і не знати,
Аніж усе життя страждати.
Ян, кажуть, з розуму зійшов
Тому, що Настю не знайшов,
І в кожному її він бачив,
Тому й блукав в лісових хащах,
Щоб знову бути на поляні,
Де він колись зустрів кохану.
Говорять, що він досі там,
Блукає між дерев і трав,
І ніби й досі ще чекає
І свою Настю виглядає.