Чорне лихо

#темна_поезія

Крізь безкраї лани та густенні ліси
Марко йшов, не скрадаючись тихо.
Як із давніх легенд, неймовірних билин,
Він Мавку зустрів, і накликав тим лихо.

Чарівна краса, довга коса до подолу,
На спині вологі нутрощі вились…
Вабила, вела в мерзенне болото,
Де з мутної гладі два ока дивились.

А нижче на грудях тягнувсь разок перлів.
Забрала вода молоденьких дівчат.
Самотність їх коле гостріше від тернів,
Від душі зостаючи тонесенький шмат.

Вона їх карає, на дно змушує ще далі плисти,
Бо до живих тягне голод пекучий і лютий,
Марко дав би всю гниль з серця з’їсти,
Але занімів — і з’явилось видіння спокути.

Закрутились за закритими віками діти,
Яких він не слухав, ховаючи заживо матір,
У війни не жіноче обличчя — знають це квіти,
Що виросли на тій могилі кирпатій.

Ось що вело його в гибель, як в море,
Бо молодість гріх більшовицтва забула,
А старість тепер утікає і стогне,
І молить лишень, щоб кошмари минули.

Пробив Судний час передзвоном церковної бані.
Марко проклятим став — від тих днів і донині.
Крізь ліси та лани він ішов у тумані,
І Мавку знайшов, що несла чорне лихо.