Для німфи

Посеред серпанкових дерев крокувала осяяна німфа — не в класичному розумінні, ошатна, перлинна, а в хакі й гумаках, у багнюці по лікті й чарах.
Звірі навколо — найкращі супутники.
Її голос цілющий, дотик, усмішка — повільно зводили до захоплення, без натяку на заздрість.

Йдучи хащами непереборними, вона відчула запах первісний —
вогнем і мечем ґартований, карміном наповнений.
І линула з подивом до озерних низин.

Розпростане тіло червоне, розхристане в просторі краєвидів.
Повітря — натягнуте, безладність запущена.
Незворотність рушила.
Тиск на рану.
Ледь чутний тріскотливий шепіт: «Будь ласка…»
Молитви байдужим богам.

У чоловічого тіла розплющилися очі.
Перше, що він побачив, — вона.
Згадалися мами плекання, молока медового смак, пошук єднання.
Чоловіче жадання жіночого.
Бажання вирує, чи це знак?

Людина — істота незнана, в літописах пліснявих не позначиш її.
Очі повні спраги й пошуку істини, водою знання невтамовані.
Та глибше тваринне сидить.

Він скрадався за німфою, бачив служіння її неосяжне, листком тріпотів, але торкнутись не міг —
шкіри, що світиться росами,
волосся, що міниться травами,
очей зеленобездонних таємниць, недоступних смертним.

І вивільнилися в діях його думки.
Сморід, пожежа, димова вежа, що пожирають лісову круговерть —
кістки, шкури, вологі кишки.

— Навіщо? — лев’ячим ревом озвалася вона.

Він тягнув німотою руки криваві до неї,
обплутував міцно, до грудей притискав,
щоб серце поглинуло серце,
щоб морок висмоктав душу.

Вона чула лиш розум змертвілий:
«Ти моя».

Ні чарів, ні виходу, ні вороття —
лиш розпач, що накрапає на щоки.
Дайте їй ніж із багнета —
і вдарити в сонну артерію його.
Та німфа — заціпеніла.