Зоряниця

Зоряниця

Осіннє небо, зорі, місяць
І вітер, що тривожить листя.
Десь чутно, як стікають краплі,
З гілля дерев в нічному такті.

І пісню чутно тиху, ніжну,
Немов на місто сон наводить.
Вона вколисує так ніжно,
Та Діва, сон людський боронить.

Та все ж одній душі не спиться,
Їй думи не дають покою,
Про сенс буття, про її долю,
Що кориться чужим законам.

Вона тихенько йде із дому,
Щоб скину цю смертну втому,
Щоб вітер в неї страх забрав,
А місяць волю дарував.

Та дівчина ступає тихо,
Йде обережно, щоб не викрить,
Що у нічному безгомінні,
Чутно серцебиття людини.

У полі, десь за сплячим містом,
Малює танець свій там Діва.
Вона співає, небу, зорям,
Вшановує прожиті роки.

Бо кожна зірка, то душа,
Кожна з яких була жива.
Жила, була та існувала,
Кохала, щастя й горе знала.

Ліс манить дівчину та вабить,
Гілки у сторони відводить,
Немов дорогу прокладає
Хоче, щоб встріла вона долю.

Вона гуляє темним лісом,
І на душі їй так тривожно.
Очі заплющує, вдихає
І чутно тихо пісню ночі.

Десь чути джерело шумить,
Струмок біжить, несе опале листя
І голос чутно, лагідний такий,
Що вдалині голосить свій псалом.

Дівча на поклик йде,
Мов зачарована словами,
Виходить з лісу в поле,
Що безмежністю вражає.

Вона тихенько, зовсім непомітно,
Так заворожено за дійством лицезріє.
В нічному спокої,
Ледь сяйвом місячним залита,
Там незнайомка смутно лебедіє.

“О зорі ясні, зорі бідні,
Мені так душі ваші шкода!
Ви б ще могли стільки прожити,
Вам жити можна було й жити!

Я не хотіла. Не зі зла я.
Така вже ваша й моя доля.
Вам час відведено – мені його забрати.
Жорстокі Всесвіт дарував нам ролі.

Я б все віддала,
Повірте, милі…
Все, що я маю!
Щоб дарувати, а не забирати.

Я так хотіла сонцем стати…
Ярилові дісталась вже ця сила.
Та я б змогла хоч світло денне мати,
Не будь моє ім’я Богиня ночі – Мара»

Слова ті жалем переповнені були,
А місяць мовчки слухав, огортав,
По-батьківськи обіймами накрив…
…І зорі спали – душі спочивали.

Її ім’я це Мара… Мара!
Богиня смерті, що приносить біль.
Жалоба й горе її вірні друзі,
Вона Марена – вирок для живих.

І дівчина зробила крок назад
І зрадницько тріск гілки вчувся.
І Діва глянула їй вслід
І дівчина побігла, що є духу.

Добігла до будинку, зупинилась,
Повітря бракло, сили на нулі.
Думки у хаотичнім танці бились
У серці ритми відбивалися чіткі.

Вона нікому не сказала.
Угледіне здавалось дивом.
Та дівчина у полі, то богиня смерті?
Чому ж тоді вона зірки жаліла?

Обдумавши побачене у ночі,
Мов зачарована ходила усі дні.
Та третю ніч не втрималась,
Й тоді шмигнула з дому в ліс хутчіш.

За містом ліс, у лісі річка,
За лісом, поле з оране, готове до зими
У полі Діва, сповнена скорботи
На іншій стороні дівча стоїть.

Вона дивилась, як Богиня
У танці з вітерцем злилась.
Не схожа геть на вісник смерті,
Лиш на нещасненьке дівча.

Їй дивувалося від того,
Як Смерть таке обличчя має.
Їй дивувалося від того,
Що Смерть її більш не лякає.

Вона прихода щоночі,
Відтоді день безбарвним став.
І лиш із сонця заходом,
Світ кольорами дивував.

А дівчина і не помітила сама,
Як прив’язалася до слів, в піснях Богині.
Марена – це не смерть, а це життя.
Життя з любов’ю та провиною у серці.

Одної ночі, коли перший сніг пішов,
Коли морозним стало вже повітря,
Дівчи́на рушила до Діви крок,
Все ближче й ближче до свого кохання.

І знову зрадницько тріск гілки вчувся,
Богиня від пісень відволіклась
І дівчина та більше не тікала,
А лиш на зустріч впевнено ступа.

У Діви вмить змінився погляд,
В очах з’явилась чи то злість чи страх,
Здійнялась хуртовина та в секунду вщухла.
Богиня зникла. Розчинилась на очах.

Від того дівчині так стало сумно,
І соромно за почуття свої.
Цей погляд обпікав в холодну зиму,
Водночас морозно так стало на душі.

Вона більш не робила кроки,
Лишень спостерігала здалека.
Надії марні, мрії нездійсненні,
Хоч якби сильно в них не вірила вона.

Пройшли тягучі дні і тижні,
А після місць, два і три…
І ось вже починає тануть крига,
Повинна Мара зникнуть на весні.

Весь час у дівчини у серці,
Всі місяці зростав лиш біль.
Вона за осінь, зиму так змарніла
Від почуттів не прийнятих своїх.

І дівчинки тієї більш немає,
Вона мов тінь дерев вночі.
Вона без сонця, тільки сходу Місяця чекає,
Щоб знов побачити Богиню Неземну.

З весною Мара віддає всю владу
Ярилу – Богу сонця та весни.
Сама ж іде вона відпочивати,
Тільки із вітром леготітиме пісні.

Ступаючи поволі, слабко,
Та дівчина йде проводжати Мару.
Чи може свій кінець зустріти,
Чи може стати для Богині чимось більшим.

Вона підходить надто близько,
Марена зразу помічає.
Та дівчина тихо-тихенько,
Охриплим голосом співає.

«Забери моє тіло й душу,
Якщо така я тобі не ну́жна ,
Я засяю в нічному небі,
І забуду часи злиденні.

Зима була довгою,
Осінь нещадною, але такою теплою.
Те тепло я кожну ніч відчувала,
Коли за тобою спостерігала.

Це до дурного смішно!
Може мені варто було старатися більше?
Може варто було не боятися?
Спробувати заговорити з тобою ще раз.

Ці місяці були мукою.
Справжнім пеклом на землі.
Я не жила, а лише існувала
Тільки й чекала кожен раз ночі.

Ти бачиш мене ?
Ти нарешті бачиш мене…
Я так хотіла цього увесь час.
Так хотіла фінал інший для нас.

Я буду поруч завжди,
Буду зустрічати тебе й проводжати,
Від заходу сонця і до світанку.
Вславляти тебе, як вславляєш ти зорі.

Ти Діва, що сенс дарувала моєму життю,
Тож я це життя тобі і віддам.

Я стану зорею у темному небі,
Я буду від заходу і до світання.
Якщо пісні свої ти даруєш лиш зорям,
Для тебе я стану вранішнім сяйвом.

Віднині Зоряниця моє ім’я.»

Вона розсипалася в попіл,
А вітер ввись частинки здійняв.
У темному небі спалахує зірка,
Її Місяченко в обійми прийняв.

Найяскравіша, найсумніша,
Даремна жертва вбивчого кохання.
Найгірша й невиправна помилка,
Що за існування Мара допускала.

«Пробач, пробач…
В усьому винна я.
Я знала. Я несу лиш смерть.
Тому тоді від тебе утекла.

Я знала, що ти відчувала
Знала, що ця відстань тобі гірше робить
Мені так шкода…!
Ненавиджу всім серцем я себе.

Пробач, пробач мені…
Твій час ще не настав,
Але обрала ти мене, а не життя
І від тепер твоєю стану я.»

І кожну ніч,
Від тих часів і до сьогодні,
До завтра і останніх днів буття живого,
Вона вітала й проводжала лиш одну зорю.

А Зоряниця, як і обіцяла,
Приходила на заході,
З останнім світлом сонця
І сяяла їй, аж до перших променів світання.

Марена – Діва, що співає зорям,
Збирає душі, яких час настав.
Єдина хто у небі сяє добровільно
Для неї – Зоряниця. Їй душу віддала.