Навчи мене пісень мандрівників у часі

Часові порти
У часових портах все майже як в порту.
Там навіть є вода, щоб приховати ту
стихію, що її пірнальники-ловці
долають, рветься нить червона на руці.
Розмотуєш клубок – і в’яжеться нова:
в тих на зап’ясті, в тих – в глибинах рукава.

“Пливи, мій корабель, – співають моряки, –
за тридев’ять земель, де золоті піски,
де перець і роса, що робиться канатом,
що тягнеться – і сил не стане розірвати…”

У всесвіту вузлі вони такі смішні,
мов фішки нардів, що ідуть по площині.
Такий і час для тих, хто кості підкида.
Поверхня їхня – так. Поверхня – не вода,
не небо, у яке теж двічі не зайти.
Для інших у портах є часові порти.

Між бочок і мішків, закритих від вологи,
під захистом котів надійної залоги
завжди є перехід крізь бочку, що без дна,
що нерухома і, можливо, не одна.

Кришталь в руці твоїй прозорий, ніби подих.
Крізь океан часів як він тебе проводить?
Навчи мене годин, навчи мене років,
навчи, як ловлять ним тривимірні зірки,
щоб рухатись по них, як в небо із човна,
чи в глибину з човна – в стихію, що вона,
як лопаті млина, як вітрякові крила
годинник крутить – і її велична сила.

Зима прийшла і дня скорочує і гасить.
Навчи мене пісень мандрівників у часі.

Червоний капелюх
Із того, що знаємо, з чим порівняти час?
Напевне, з повітрям – не дихаємо про запас,
а тільки від руху повітря триваємо в світі.
Без нього не буде червоною наша кров,
та кожен із тих, хто туди і назад пройшов,
тобі дещо інше розкаже, що треба робити.

Але усі вірять в червоне – тому нитки,
тому ці китайські китиці чи шапки –
щоб кров наша все кружляла і не чорніла.
З тобою бувало так, щоби хід подій
ішов навпаки, до причини, на кшталт отакий:
прокинешся – потім почуєш, що розбудило?

Десь так і проходиш у бочку, оту, що вона
стоїть, де їй треба стояти, й не має дна,
і серце заходиться у протилежному русі.
Червоне мене береже, я його бережу.
Ходімо колись в галерею – я щось покажу.
Впізнаєш мене у червоному капелюсі?

Танок святого Трифона – в Которі, часі і просторі

Іде хода, хто її вигляда, завчасно зайняв балкони.
Цей крок, цей такт тут впізнає всяк, чи в цьому пак переконаний.
А в цій ході і старі й молоді, і площа перед собором
наочно стає тим, чи завжди є – танком, що будується вгору.
Блищить атласом червоний пас на чорно-білому строї.
І якщо ходить по колу час, це коло перед тобою.

Ну і ще раз, ну і ще раз
дивись, як ходить по колу час,
як крутиться у голові компАс,
і розступаються виміри.
Чи цих хусток білосніжний шовк –
це піна хвиль, а чи той зв’язок,
що всіх єднає в один ланцюжок?
Як це розуміти – вибери.

Це моряки – не здійму руки із них отих показати,
хто плив крізь час, хто один із нас – хай буде це кожен десятий.
З яких епох, знає тільки Бог, хто з них отут опинився
і став у танок, адже здавна ні крок, ні стрій морський не змінився.
Ці білі хустки від руки до руки – люблю їх, напевне, найбільше
і цей святий, що завжди молодий, якому іще видніше

що кожна мить, що кожна мить
відлунює і на сто літ бринить,
що час петляє і не стоїть,
і ще не все пояснили.
І ми, що дивимось на танок,
і плюскіт хвиль, і на рух хусток,
і ті, що в колі карбують крок
причетні одної сили.

14 лютого

Там, де вимірюють час – там пірнають у час,
ставлять годинника не без принад і прикрас,
роблять, щоб і сонячний був для звірки.
Порт із годинником – є іще кілька ознак
певних, що ходять разом не просто так –
як на смолу монета прилипла до мірки.
Сядеш на площі – чим тобі не партер?
Погляд левів крилатих та інших пантер
не обіцяє змінитися із роками.
Нижче – вода мармуровий облизує камінь.

Тут саме час на плюшеві іграшки,
сентиментальні листівки, пахучі свічки,
тут несезонного гостя нічим не обмежать:
ти відчуваєш під пальтами шурхіт мережив,
навіть під чорними куртками-пуховиками.
Що воно буде на березі цьому із нами?

Берег, немов крижина, пливе до весни,
до непомірної довжини, ширини
світла. За зустріч оцю – і часи минулі,
ті, що у пам’яті, й ті, що, можливо, забули,
ті, що ми б зараз сміялися з їх простоти.
Славні своїм добром часові порти.
Що в цій коробочці, стриманій силою банта?
Це контрабанда? О так, і в моїй – контрабанда.
Прийде пора, і цей вузол я розв’яжу
і зазирну в часи, за таку вже межу,
що і ті двоє, що йдуть в глибину кварталу,
взявшись за руки, такими чудними стали,
ніби прибульці – а все-таки слово в слово
випливе з пам’яті ледь чутна їхня розмова.

29 лютого

Там, де рветься тканина часу, і розриву ми не обминем,
іскра вискочить, та не згасне – проросте додатковим днем,
до якого не можна дістатись в жоден спосіб, крім як навпростець.
Можна зранку лише прокидатись, день пройти із кінця в кінець.
Тут машини часу не ходять, і порти цього дня на замку.
Чи властиво людській природі десь поставити мітку чітку,
до якої є певна безпека – за якою хаос не згас?
Єгиптяни чи давні греки тут поклали межу для нас
на той випадок, як скінчиться все придатне для пізнання.
Ну а поки нам час спиниться, якір кинути в межах дня.
Темні бочки стоять у підвалах – порожнішають до весни.
Для бувалих і небувалих – день затишшя, де світ тісний,
до якого вступають з миром, повернувши старі борги,
щоб і бризки бурхливого виру не торкнулись твоєї ноги.
Чи вважати смішними нівроку ці думки забобонних людей,
що розплющить підбите око Кассіан чи то Кассіус Клей –
і тоді уже не сховати власні вчинки перед судом?
Ми лишаємось зимувати іще день із подвійним дном.
Треться кіт об одвірок – лишає ледь помітні сліди масні.
Ми торкнемось зимового краю – далі підемо по весні.

Між краплями

Знають всі: щось лишити десь в іншому часі – зло.
Що буває від того? Та, може, вона й було,
всі ми бачили, та не знали його причину.
Втім, не рідкість – ховати щось у минулі часи.
Я робив один раз так. Тепер вже хоч що даси –
я там жодної речі своєї й на мить не покину.
Спосіб є на це – щось таке, як між крапель кидок,
чи в тканину голка проходить поміж ниток.
Каже хтось: “зупиняти час”- але це омана.
Одне слово, береш, виходиш отак у світ –
ну а він весь застиг, весь суцільний, твердий, мов граніт,
окрім речі, яка чекає на свого пана.
Так виходиш – а там мов затемнення чи немов
воскові фігури: хто говорив, ішов –
всі застигли, завмерли, а з ними – й вогонь у печі…
Хтось мені говорив, що тоді навіть в морі вода
ніби лід, ребриста, слизька і тверда-тверда.
Перевірить не брався – та, мабуть, не заперечу.
Навіть листя в повітрі – як ніж для обличчя і рук.
І навколо -тиша, і в тиші єдиний звук,
і цей звук – то насправді поклик твоєї речі.
Я не знаю, чи всім це чується так, як мені,
та якщо всі зібрати розпачливі і сумні
голоси – то ось це тоді у повітрі звучало.
Я лишав там щоденник, важливий один записник,
то й ішов через площу на звук цей, на плач, на крик,
на самотність таку, що її не усі стрічали.
Там на ярмарку ятки, напої і яблук мішки,
і стояв букініст – я щоденник сховав під книжки.
Він всміхався, і дим від цигарки в повітрі висів.
І так само лишилися висіти два томи,
з-під яких я щоденник свій витяг, немов із тюрми,
а навколо стояли люди, мов сосни в лісі.
Стало тихо – так тихо, хоч просто лягай і засни,
і розпачливий звук не лишив по собі і луни.
Не згадати, як само вертався я до переходу –
й за дверима шум, і метнулася кішка руда
і життя смакує, як в спеку джерельна вода,
і бармен усміхнеться й наллє тобі чисту воду.

Золота доба

Є способи пройти у Золоту добу.
Відомостей простих про це не нашкребу,
де в лінії часів, в кишенях, закутках
цей світ прекрасний сів, мов фантастичний птах.
Тут пір’я, де цвіте акація й каштан,
убранство золоте й герби таких альтан,
що кожна як палац – і глядачі, й торги,
і ніби кожен встав з потрібної ноги.
І все як від щедрот у місті, що мов сон,
у місті, що мов сад, лежить на всі боки,
шумить фонтан-каскад, і всюди колоски:
в петлицях у панів, в волоссі у матрон,
живих, а ще – ліпних, на одязі в дітей,
попонах у слоних, на мушлі, де діджей,
де музика стовпом до першої зорі
і жінка зі снопом на вежі угорі.
Тут моря не знайти. Чому ж вона така?
Чому пірнаєш ти в пісні материка,
як в ліжко, що з добром постелене тобі,
крізь бочку, де був ром, скотившись по трубі?
Ти знав, як сплять в метро, ти йшов крізь шторм солоний,
за лихо і добро платив одним жетоном,
ти сіяв і збирав усякі врожаї –
чи витримаєш рай, ці золоті рої
ти довше, аніж сон, ніж довгий-довгий вдих,
ніж час, коли вагон по колії пробіг
туди, де інший триб і гострота краси?
Тут час – прекрасний хліб, що спікся – і їси.