Квітка моєї недуги

Любов прекрасна, кажуть всі,
Та я з цим не згодна.
Вона — мов наркотик,що дає сенс життя,
Але лиш доти, доки серце пульсує разом із ним.

Та що робити, коли доза скінчилась?
Коли без нього дихати неможливо,
І думки весь час лише про нього…

Я любила його всім серцем,
Для мене він був усім.
Я одержима ним, немов повітрям,
Без якого не можу прожити і дня.

Та він полюбив іншу,
В якої очі кольору аметисту.
Серце стискалося, дихати ставало важко,
І біль душі переходив на тіло.

Мачі-іся казав: «Не вигадуйте, усе гаразд»,
Але щодня ставало тільки гірше,
Я кашляла квітами —
Розами, що кололи горло,
Несучи сліди болю.

І раптом на вулиці, серед сірих буднів,
До мене підійшла незнайомка:
«У тебе ханахекі…» — сказала вона,
“Це хвороба не з тіла бере початок , а з душі.”
Вона зникла так само несподівано,
Як і з’явилася.

І ось ,знов залишившись наодинці,
Знову тремчу у тиші кімнати,
Задихаюсь — чи від сліз, чи від хвороби,
Вранці кімната зустріла лише тишу,
А квіти проросли крізь місце, де колись билось серце.

#темна_поезія