Пекло

В скронях моїх, наче билом у дзвін,
Кадри гортаю, як відеофільм:
зліт літаків… Встала тихо, молюсь:
«Боже, з Тобою тривог не боюсь».
Дім застогнав, а кругом чорнота.
Раптом з’явилась доріжка крута,
​Встала на неї, не йду, а пливу.
Вниз, не до зір, бачу Землю, красу.
Далі садок, неприглядний такий:
квіти з вісону, зігнили плоди.
Хтось мене кличе, гука звідтіля —
бути байдужою ціль не моя.
Зв’язана, жінка і вся у синцях,
вбитий у руку старий гнутий цвях.
​Трохи подалі – де кущ бузини,
там телевізор і слуги пітьми.
Шоу-реаліті, вічне онлайн,
з нього «віщає» пихатий тиран.
Хрест я зняла і розбила екран.
Стріли ламкі — теплі струмені з ран.
Ріжу на жінці шнури і вузли…
Янголе світлий, на поміч прийди!

​Очі розплющила… Полум’я, жах!
Хтось закричав: «Кров потрібна! Швидка!
Де ти лежиш, нам вказав дивний птах.
Вижила в пеклі, скажи мені: як?»

В орків сьогодні веселий ефір:
кажуть, як бульбашка, тріснув софіт.
Що буде далі? Цікаво усім…