Подих на склі

Щойно бракує в очах мить, в змарнілому прозорому склі
я впаду — і в ньому крихкі зібрані слова уві сні про Нього.

Мій нащадок, в чийому нутрі ти тепер?
Ти прокинешся у полі квітів, де промені сонця мерехтять у скорому тлі.

Яка б доля відповіла мені – що мені бракує? Чи достатньо мені?
Може, відсіяв мій промінь, чи пролунав далекий поклик душі в непевному дні?

Боже, не дивись на мене, Твоя любов образить мене.

Мені б проклясти повітря, ту землю, ту воду.

Чому ж мовчить усе? Чи, може, маю почути — тихіший від шелесту відгук.

Я не тіло. Я не біль. Я не диво.
Навіть не думай—відповіси собі, яке питання останне.

Ганебно втратити крила але чому ж ти себе караєш, впадаючи повз?

Чи не бачиш порожнечі в грудях, чому сподіваєшся, що все повернеться до витіку? Замикається коло, і тіні проводять мене.

Може, зважусь — і впізнаю, як почути інакше?

Небо, чому наприкінці ти цілуєш воду, хіба не земля більше каже тобі?

І чи не єдиний шлях мені лишається — “До правди!” — гукає мені щось.
Але де ж вона, саме моя?…