Вівці

Волохаті хмаринки плентались в небі,
Ніхто не питав із якої пустелі,
Ніхто не чекав від них відповідь чемну,
Достатньо дивитись набіги тижневі.

Вони ще живуть,
Бо не мають надії,
Вони лише хмари,
А люди скрізь дивні.

Раптом хтось хоче розрізать створіння,
Або доторкнутись,
Чи, боже, помріять,
Хтось знову чекає від них дощовиці,
Хоча контролюють це точно не вівці.

Пухнастії звірі,
Що в небі літають,
Чомусь знову долю земних прикрашають,
Не ту мають форму,
Не той інструмент,
Та що вам зробили вже хмари,
А, степ?
Ти бачиш їх зблизу,
Вдивляєшся в очі,
Допоки ті нюхають твої волошки.
Чому вони плачуть за нами,
О, море,
Ти точно пізнав їх,
Як жоден із зорей.
Чому вони сонце шукають між нами,
Навіть коли нас так сильно жадали,
Жоден не каже,
Скажи мені, хрест,
Стоїш на узбіччі,
Мов кам’яний спис,
Смерті побачив,
Щасливі життя,
Усе пронесеться повз тебе,
Чи так?

Чому ми не темні,
Чому не прозорі,
Чому нас багато,
Чому нема грому,
Чому блискавиці ховаються вдома,
Чому ми не сині,
Чому неозорі,
Чому не такі, які мали б,
О, горе,
Немає таких,
Які мали б ту форму,
Проте все ж знайдеться недоліків море…