Велет

У товщі застиглій проспав віки.
Повіки бронзові підняв.
Суцільна темрява безлика.
Щось скувало, без руху тіло.
Твердиня з усіх боків затисла.

Страху не мав.
Інакше був би не Титан.
Доклав зусилля.
Зненацька розійшовся ґрунт.
Скриплячи, металева брила
Із-під землі у повітря прорвалась.

Підвівся, підпер собою стратосферу.
Чи ж знав, що не існує більше
Звичного для нього світу?
Де дівся запам’ятований пейзаж?

І знову ‒ відомих почуттів приплив.
Розкинув погляд, у незмозі
Опанувати сприйняття.
Невже життя лише існує на підлозі?
Та дрібнота така мала!

Оті мільйони років, що він спав…
Зажмурив очі, придрімав недовго.
Єдиний цикл ‒ мить для нього,
В яку змінилося до невпізнання усе.
Він в облозі. Суцільна пустка скрізь.