Над полем битви, де туман блукає,
вітер з гулом моря сірих криг гуляє.
Пливуть крізь сон, де скелі інеєм покриті.
Дають початок прадавнім міфам.
Кривавий бенкет настав, а в небі тіні майорять.
Валькірії в пір’ї, немов птахи примарні.
У прірви Долі споглядають.
Чекають доки кров заллє простори.
І одвічне питання їх гризе:
«Чи Доля є, крім Волі Богів?»
Чия бажає, вимагає, кривавий дар від смертних тіл,
щоб у Вальгаллу, душі воїнів злетіли.
Біля стоп її, вкритих зірковим пилом,
лежить уламок спису, що розбив ярмо.
Вона погляда униз, де кров у ріках часу,
нарешті свій спокій віднайшла.
І щоб нове сонце в темряві зійшло.
В тисячолітті служби мовчазній.
Не конем, а диким смерчем летять,
За нею в Небо душі згаслі.

Дивно…Гарно…Атмосферно…Банально…