“Доставай-же свій меч, убий мене, бий!”
Я кричала зриваючи голос,
Вириваючись з пастки що залишив чужий —
Чи то кат, чи то звір, чи то сторож.
Чоловік нахиливсь, зачарований, й зблід.
Я стояла холодна і боса,
Вітерець намагався замести мій слід,
І пригладжував тихо волосся.
— Хто ти? Відьма? Карга чи чудовисько? Мавка?”-
Я дивилась із-під чола.
—Розкажи свою правду, чи підеш за ґрати,
Ким би ти, проклятуща, і не була!
—Ти впіймав мене, — мовчки дивилась у темінь,
Там, де зорі, туди, де не гасли вогні,
—Та, що знає майбутнє не стала легендою,
Я у пастці твоїй без меча й без броні.
—Не дури мене, відьмо! Чи ящірка може?
Я ж-бо бачив сліди що привели сюди.
Королю навіть відьмам брехати негоже.
—Як не хочеш прокляття – мене пощади!
Був король, і купив його донечку демон,
Я за продаж помщусь, хоч не вмію тікати.
Якщо правда твоя – це загострене лезо,
То не треба його на сестру підіймати.
Він упав на коліна й стояв, мов каміння,
Сором витіснив злість, притупився і гнів.
Хай яким би не була тепер я створінням,
Брат, діставши меча, в очі глянуть не смів.
Вірш з цікавим сюжетом, що змушує замислитися про родинні зв’язки і поклик крові, про меч, який не здіймається на рідну людину, ким або чим би вона не була. Про такі речі варто пам’ятати завжди, щоб не нести за плечима гріх усе життя.
Класно й емоційно напружено! Шкода, що кінцівка лишила якусь невизначеність, відкритість, і можна протрактувати, як те, що все-таки не зміг убити, або ж навпаки, убив не дивлячись в очі
Божевільна, мабуть недописана, поезія