Фея і ‘Ляльковик’

В хатинці стрілись край гори дві постаті чудні
Одна — то Фея лісова, а інша — ‘Ляльковик’.
І сталось так, що в той же день та й збився гурт з путі.
І мовив Феї ‘Ляльковик’, убір схиливши свій,
“Казки захопливі складать обидва ми майстри.
В них сум і радість, гнів і страх,
Буденність, подвиг, й гріх.
То що якби на двох одну, утнули б ‘п’єсу’ ми?
Щоб цікавіше на кону — доля гостей твоїх?”
Але у відповідь вона зірвалась лиш на сміх:
“Їх долі й без того мої, то в чому зиск у грі?”
Явились враз в її руці фігурки древ’яні
Звичайні з виду, крім очей, на вигляд — мов живих.
“Веселощів нема без гри, як ігор без гравців.
Але скажи, де взятись їм, як кожен, хто прийде в твій двір
З людини з волею піде в безмовні пішаки?”
Замислилась на мить тоді Фея з глухих лісів.
Життя нестерпне в самоті, як кожен день в нудьзі.
“Зіграймо за умов таких: як виграєш, відпущу всіх, як ні — лишайсь навік.”
Мапу та кості Ляльковик на столі розстелив,
І полонених до життя крізь гру він пробудив.
Бо справді був не ‘Ляльковик’, а майстер підземіль.
***
Ніхто не віда, хто в той день насправді переміг,
Лише, що в місті стрілись всі, хто був у лісі зник.
Забувши все, що сталось їм і де вони були.
Заріс той шлях у Феїв двір і сліду не лишив.
Та раз у тиждень ‘Ляльковик’ збирає вдома друзів всіх,
І панна дивна серед них.