Русалчині квіти

Русалчині квіти

Цвіла весна, торкався сонця промінь
Ледь чутно крон, і плеса, й анемон,
І спалахнув небачений донині пломінь,
Коли Вона відчула жар його долонь.

Він разом із красунею йшов берегом –
Розмова полуденна, ніби мед лилась,
Схиливсь до озера, зірвав лілею білу впевнено…
Русалка ж засмутилась: «Це ж кому, Івась?..»

Його гарячі руки сколихнули води
І серця ритм підводної царівни вмить!
Отак жила собі, не знаючи другої насолоди,
Як тільки плавати і зрощувати свій підводний світ.

Та відтепер утратила і сон, і спокій
Зеленокоса дівчина у царстві під водою,
Іваном марила в хоромах самоти глибоких,
Шукала спокій, заколисана журбою.

Знайшла таки… Як ввечері почує люд здаля,
Обличчя зашаріється, немов калини гроно,
Бо не було для неї вже ні Бога, ні гріха,
Мовчали свідками на березі холоднім анемони.

Іваночку, коханий мій, прийди до ставу
Обмити втому полуденну і гіркі жалі
За тою, що недавно, наче пава,
Йшла поруч, а тепер без подиху, в імлі.

Мовчи, мовчи, благаю, друже-очерете,
І ти притихни, вітре говіркий,
Тепер Івася тягне до ставка, мов амулетом,
Хоча і привід тих відвідин, ох, гіркий…

Не знатиме до скону він, що я всьому причина!
Бо пава та не мала сил протистоять царівні!
Як нарід наш вподобає – вже не покине –
Ще трошки й покохає Йванко ту, кому немає рівних!

Все ближче, ближче чутно кроки ці знайомі,
Намилуватись ним не вистачить і сто життів!
Вже час йому селитись в воднім новім домі –
Ніяковію вкотре під навалою цих почуттів.

Я обіцяю – завтра, завтра хлопця залоскочу,
Ми разом будемо любитися повік!
Але ще раз, востаннє, дуже хочу
Торкнутись поглядом до ще живих повік.

Ось час прийшов. І сходить місяць величаво,
Голубить золотистим світлом риб’ячу луску…
Де ти тепер, нещасна людська паво?!
Твій наречений обере сьогодні неземну красу!

На крилах мрій, натхненна і щаслива
Свій погляд лиш на мить Русалка відвела…
Лиш мить! І ненароком підписала вирок –
Де був Іван – нуртує вже над ним піна.

Втопився! Сам так захотів! О горе!
Навіки залишатися мені одній!
Посчезніть всі – і місяць, і високі гори!
Як житиму тепер в могилі водяній?!

Так! Я! Це я життя забрала в пави!
Бо як посміла зайняти усі його думки?
Споконвіків світ знає, як русалка покохала,
Її обранцю вже від долі не втекти.

Навіки… День новий тепер стрічати
Без нього, без закоханих очей і ніжних рук…
Самій собі я стала найстрашнішим катом,
Заповіла безсонні ночі пустоти і мук…

Тяжка ж моя корона й королівські шати…
Під кригою листопадовою затерпли анемони…
Русалка, вивляється, і долю власну може поломати,
Якщо полюбить більше, ніж життя кордони.

Ната Лі